9

— Тринадцять, — прошепотіла я, роздивляючись номерок на дверях кімнати Фреї.
— Ага, — радісно усміхнулась відьмочка, відчиняючи їх. — Заходь і будь як удома.
Кімната була дуже схожа на мою: таке ж ліжко, така ж шафа, стіл і навіть поличка для книг. Також власна ванна.
Єдине, що суттєво відрізнялось, — висока жердина з вороном, який, зацікавлено нахиливши голову набік, роздивлявся мене очима-намистинками. І чорні стіни.
— Гарно, — усе ж вирішила похвалити специфічний готичний смак відьмочки.
— Ще б пак. — Вона провела рукою по пір’ю птаха й уважно вислухала його невдоволене каркання. — Ну годі тобі. Не завжди ж ховатись від інших.
— А-а-а… — не зовсім культурно тицьнувши пальцем у бік ворона, почала я.
— А ти не в курсі? — здивувалась Фрея.
— Не в курсі чого?
— Фамільярів розуміє лише господар. От у тебе хто?
— Сніпі, — автоматично відповіла я й швидко уточнила: — Кіт.
— Чорний? — одразу зацікавилась вона.
— Абсолютно.
— Красиво… — протягнула відьмочка. — Ну так от. Ти з ним розмовляєш, а всі навколо чують лише нявкання. У цьому і весь секрет. Саме тому фамільярів не можна брати на пари — ніхто ж не знає, що тобі на вушко намуркочуть, намявкають чи накаркають.
Вона лагідно погладила ворона.
— Ого… — щиро здивувалась я. Це стало справжнім відкриттям. — Але чому тоді домові їх розуміють?
— А хто їх знає? Вони ж теж магічні створіння. Може, тому.
Фрея знизала плечима, а через секунду голосно крикнула:
— Солька!
Посеред кімнати з’явилась маленька охайна домова з двома довгими косами, перев’язаними зеленими стрічками. Простеньке лляне плаття до підлоги було перепоясане широким поясом, а на круглому личку сяяла усмішка з ямочками.
— Що сталось, голубочко? — лагідно спитала вона.
— А принесеш щось смачненьке? — капризно надула губи Фрея.
Я здивовано спостерігала, як вона миттєво стала схожою на маленьку дитину.
— Уже біжу! — радісно сказала домова й зникла.
А на столі майже одразу почали з’являтись солодощі, пузатий чайник із трав’яним узваром і навіть ваза з фруктами.
— Солька, ти диво! — вигукнула Фрея в порожнечу. — А ти теж із домовим дружиш?
— Дружу, — усміхнулась я. — Хороший він у мене. Але строгий.
— Іноді треба. Сідай, пригощайся.
Ворон знову щось сердито каркнув, і я вкотре спробувала зрозуміти хоч слово. Марно.
— Як я зрозуміла, ти Люка відшила, — сказала Фрея, сідаючи поруч у пухнастих чорних капцях із заячими вушками.
— Мг.
— І правильно. З твоїми даними тобі можна значно кращу партію знайти, — заздрісно зітхнула вона.
— Ти про що взагалі?
— Ти красива і сильна. Тому не сумуй.
— Ти теж красива.
— Ага. Красою специфічною. І сили в мене — кіт наплакав. Єдине, що маю, — це рід.
— Ти й сама знаєш, що в нас це багато значить.
— Знаю, — сумно погодилась вона. — А я не через вигоду заміж хочу…
— Розумію, — тихо сказала я.
Ворон сердито каркнув.
— Сам ти розумом обділений, — огризнулась на нього Фрея.
— Злиться?
— Мг. Ти мені краще скажи: що там сталося? Чому ти Люка відшила? І головне — чи є вже новий варіант?
Вона аж нахилилась ближче від цікавості.
— Зрада, — одним словом відповіла я.
— Он воно як… — похмуро протягнула відьма. — Знову те саме.
— Тобто?
— А ти взагалі знаєш, за кого мала вийти заміж?
І саме в цю мить я зрозуміла, що ні.
Я абсолютно не знала людину, з якою мала пов’язати своє життя. Просто сліпо йшла за рішенням батьків.
— Розказуй, — сказала я, вгризаючись у тверде червоне яблуко.
За наступні пів години яблуко тричі ставало мені поперек горла, а Фрея чемно стукала мене по спині.
Я ж згадала всі підслухані колись матюки — і щедро озвучила їх уголос, чим немало здивувала відьму.
Люк виявився доволі… цікавим фруктом.
Як молодший син у своїй сім’ї, він був улюбленцем і звик отримувати все, що хотів.
А хотів він багато.
І часто.
Особливо наречених.
За рік до вступу в академію Люк змінив трьох потенційних дружин.
Після кількох гучних скандалів батьки вирішили вгамувати сина й організували йому офіційні заручини.
Зі мною.
Але навіть після цього активний спадкоємець продовжував змінювати дівчат уже тут, в академії.
І весь цей час вішав мені локшину на вуха.
Найгірше було інше.
Батьки знали.
Не могли не знати.
І все одно підсунули мені саме його.
— А звідки ти все це знаєш? — тихо спитала я.
— Бо першою нареченою була моя старша сестра, — чесно відповіла Фрея.
— Мг… Тоді зрозуміло, чому він так швидко втік з аудиторії.
— Думаю, так.
— Ну нічого, — протягнула я вже дуже багатообіцяючим тоном. — Вічно тікати не зможе.
Фрея аж примружилась.
— Фрея… а ти за сестру помститись не хочеш?
Лиховісний блиск у її очах сказав усе без слів.
— От і домовились, — задоволено кивнула я, підводячись. — Я побіжу. Уроків купа, та й Сніпі хвилюватиметься. Щойно щось вигадаю — повідомлю. Через Вітіка.
— Я чекатиму, — усміхнулась відьма, проводжаючи мене до дверей.