8

Залишок вихідних ми провели в тиші й роздумах.
Сніпі час від часу мовчки нарізав кола кімнатою, іноді задумливо хмурився і примруженими очима роздивлявся вхідні двері. Вітік вирішив не заважати й з’являвся лише тоді, коли приносив їжу.
От і зараз, накривши на стіл, домовий кинув на нас косий погляд і вже збирався зникнути.
— Вітік, а виручиш ще разочок? — раптом спитала я.
— А чому ж би не виручити, пташечко, — одразу оживився домовий. — Що тобі?
— Інформацію, — зізналась я.
Домовий недобре глянув на мене. Сніпі теж підозріло примружився.
— Мені потрібна інформація… і побільше. Уся, яку тільки можна знайти про Люка. Зможеш?
Вітік задумався, похмурив лоба, почухав потилицю й нарешті кивнув:
— Пошукаю.
Я рвучко обійняла маленького чоловічка.
Засоромлений домовий усміхнувся й розчинився в повітрі.
— Що задумала, моя маленька мстива відьма? — спитав Сніпі, не відводячи погляду від дверей.
— Поки що нічого, — чесно відповіла я.
— Правильно. Знай ворога. Чим більше знаєш — тим безпечніше живеш.
— А ти чого на дверях завис?
— Бар’єр підтримую. Дехто надто настирний — щогодини штурмує вхід, — буркнув він.
— Може поговорити з ним?
— Обійдеться. Наговоритесь ще. А поки — відпочивай і думай, що скажеш, — відрізав Сніпі.
— Шкода, що тобі зі мною не можна…
— Хоч не кажи. І не нагадуй, — буркнув кіт. — Пів ночі й весь день…
— Гордість у нього заграла, — хмикнула я.
— У нас теж є гордість. І ще — краса, — серйозно відповів він. — Добре хоч любові не було. А так би вже драма на весь поверх. Поображаємось трохи для виду, а потім я йому поясню, щоб тримав дистанцію.
— І довго грати будемо?
— Два-три дні. А далі треба шукати нормального кандидата.
— А можна суміщати?
— Треба, — впевнено сказав Сніпі.
Я навіть здивувалась, як легко стало всередині.
— Знаєш… я навіть рада. Коли зняла ту каблучку — ніби дихати легше стало.
— Видно, — кивнув він. — Очі знову живі. Головне — не вішай носа. Я щось придумаю.
— Я в тобі не сумніваюсь.
                                          *****
Вітік з’явився на світанку — із запахом гарячого курячого бульйону й ледь відчутним ароматом акації.
— Акація… — не повірила я власному нюху.
— Ага, — потягнувся поруч Сніпі. — Де ти її роздобув?
— Секрет, — хитро всміхнувся домовий. — Вставай, пташко. Час на навчання.
Я швидко зібралась, одягла форму й вийшла в коридор.
— Ех, піду посплю, — буркнув Сніпі. — Вночі знову ломитись будуть.
— Красуня, — сказав Вітік. — Тепер шукай не тільки серцем, а й розумом.
— Так і буду.
Я вже майже дійшла до виходу, коли перечепилась об букет.
Присіла, придивилась — і одразу відчула знайомий холод магії.
Ногою відштовхнула його вбік.
З квітів викотилась коробочка.
Каблучка.
— Приворот, — спокійно сказав Сніпі.
— Підло, — відповіла я.
— А чого ще чекати від відьмака?
— Ну, і я не абищо, — хмикнула я.
— Моя школа, — гордо сказав Сніпі до Вітіка.
На подвір’ї стояло з пів дюжини хлопців.
— Провести красуню? — гукнув один.
— Та йди ти… — пробурмотіла я і просто обійшла їх.
Але в аудиторії мене чекав інший сюрприз.
На моїй парті сидів Люк.
Сердитий. Білий від злості.
— Ну, здрастуй, Ілая, — протягнув він.
— Рада бачити, — спокійно відповіла я. — Чим зобов’язана візиту?
— Ой, дурень… — раптом озвалась Фрея.
Люк різко перевів на неї погляд:
— Що ти сказала?
— Правду. Як тебе ще назвати?
Фрея піднялась, обійшла мене колом і спокійно додала:
— Шансів нуль. Іди шукай нову наречену.
— Та хто ти така?!
— Фрея Рісмейх, — усміхнулась вона.
Люк замовк. Подивився ще раз на нас — і мовчки вийшов.
— І що це було? — здивувалась я.
— Заходь після пар на каву, — тихо сказала Фрея. — Я тобі розкажу. І ти мені теж.
І саме в цей момент до аудиторії зайшла пані Мелісента.