7

Сніпі прибіг весь у бруді. На чорній шерсті виднілись сліди якогось пороху та павутиння. На морді — злісно задоволений вираз.
— Ти що накоїв? — спитала я нажахано.
— Помсту, — широко всміхнувся дружок.
— Виживуть? — уточнила я.
— І цілі будуть. Я ж на той світ не збираюсь, — запевнив фамільяр.
За наділеними магією фамільярами суворо слідкували: за найменшу погрішність могли покарати. Однак мудрі порадники рідко переходили межу без гострої потреби — що й слугувало виправданням.
— Тоді мало їм, — чесно зізналась я.
— Не переживай, маленька. Ми їм ще в кошмарах снитись будемо, — обережно вилизуючи лапку, сказав Сніпі. — І чого ж ти мене шукала?
— Рятуй, о мудріший, — вирішила зайти з козирів я.
— Дай вгадаю: батьки переконують тебе закрити очі й мовчки виконувати довг перед сім’єю? — одразу влучив у суть Сніпі.
Я кивнула, зробивши максимально жалібні очі.
— Не здивований. Їм важко доводилось роками, а тут такий шанс. Але не по-відьомськи здаватися без бою. Не хнюп ніс — я буду не я, якщо тебе з цього шлюбу не витягну.
— А щит на двері поставиш? — спитала я ще жалібніше.
Мій щит Люк зметнув би за секунду. А от із Сніпі йому не потягатись — родова магія все ж таки.
— Уже стоїть. Чи ти думаєш, те чудо-юдо сюди просто так не прискакало після твоєї вистави? — кіт задоволено муркнув і потерся об мою ногу. — Каюсь, здивувала ти мене, Ілая. Чи то стержень відьомський нарешті прокинувся, чи то себе цінити почала. Але так тримати, дівчинко — хай знає наших.
Я вдячно почухала його за вушком.
— Багато говорять? — стурбовано спитала я.
— Ну, скажемо так… веселий навчальний рік ти собі забезпечила, — зауважив Сніпі.
— Погано. Мене ж лише через Люка ніхто не чіпав, а тепер…
— А тепер теж не чіпатимуть. Ти хоч знаєш, з ким ти надумала цілуватись? — примружився кіт.
— Навіть не роздивилась, — зізналась я, винувато опускаючи очі.
— Вчиш, вчиш… — пробурмотів він, важко зітхнув, застрибнув на ліжко і серйозно сказав: — Старшокурсник. Відьмак. Випускний курс, схоже. Без пари.
— Ой, мамо… — прошепотіла я, відчуваючи, як по спині пробіг табун мурах.
— Бінго! — раптом радісно вигукнув Сніпі. — От тобі й вихід.
Він почав міряти кімнату кроками — завжди так робив, коли думав.
— Це ж вихід, — почав міркувати вголос. — Невідомий, холостяк, випускник. По логіці — має вчепитися в тебе як п’явка. Ти ж йому й привід дала… симпатію, скажімо так, проявила. А там, дивись, і пощастить — ще й родовитим виявиться. От тобі й гідна заміна. І батькам вгодиш, і себе врятуєш.
Він задоволено всміхнувся… і одразу ж завмер, глянувши на мене.
— Що не так?
— Не хочу я заміж за відьмака, — чесно сказала я. — І взагалі заміж — не через домовленості.
— А чого ж ти хочеш?
— Любові, — тихо відповіла я. — Як у мами з татом. І свободи. Без цих постійних обов’язків, які за тебе вже хтось вигадав.
Сніпі сів. Навіть вуха трохи опустились.
— От і приплили… — тихо пробурмотів він.
— Ти ж допоможеш? Ти завжди допомагав, — подивилась я на нього.
— А вибір у мене є? — зітхнув кіт. — Та немає. Я ж за тебе і в вогонь, і у воду… і в… любов.
— А що не так? — не зрозуміла я.
— Тут уже мені думати доведеться, — чесно зізнався він і хитро примружився.
— Ах ти ж лінива дупа, — всміхнулась я крізь втому.
— Може й лінива, зате дуже мудра, — гордо відказав Сніпі.
І сперечатись із ним було, як завжди, марно.