6

- А чого ти очікувала?! — кричав Люк. — Все одно вийдеш за мене. Це питання вже вирішене!
Він дивився на мене самовдоволено.
Але не врахував одного моменту.
У коридорі гуртожитку, де мене наздогнав Люк, повільно збирався натовп охочих подивитись на сцену, що розгорталась.
І дивитись було на що.
Нашвидкуруч замотаний у простирадло, вже точно мій колишній наречений стояв босоніж посеред коридору.
І варто було б йому увімкнути голову та згадати, що я не просто дівчина.
Я — відьма.
А нас краще не злити.
— Боюсь тебе розчарувати, але без мого дозволу цього шлюбу не буде ніколи.
— Твої батьки не посміють відмовитись від угоди, — почав злитися Люк. — А я одружусь на тобі. Я так вирішив.
Схоже, юнак був абсолютно впевнений у своїй правоті.
І в цьому навіть не доводилось сумніватись.
Він настільки сильно вірив у непорушність нашого союзу, що не боявся відкрито зраджувати мені.
А тепер ще й погрожував.
— Люк, — протягнула я з усмішкою, — єдине, що ти можеш вирішувати самостійно — це яку білизну вдягати. І, не дасть мені збрехати Мілена, твій вибір сьогодні впав на синю. Адже саме вони валялись на підлозі поруч із твоєю гідністю.
Бордового від сорому й злості Люка буквально перекосило.
— Та кому ти треба? — прошипів він. — Я б у житті на тебе не подивився, якби не батьки.
Я мовчки проковтнула образу.
Завмерла, усвідомлюючи масштаб брехні людини, з якою ледь не пов’язала своє життя нерозривним союзом.
— Кому я треба? — тихо перепитала я.
У голосі бриніла сталь.
— А я тобі покажу.
Обігнавши Люка, я схопила якогось юнака, що саме проходив повз у компанії приятеля.
Пелена злості засліплювала, не даючи навіть роздивитись його обличчя.
І, зібравшись із силами, я впилась поцілунком у застиглого від шоку хлопця.
У коридорі, який ще секунду тому гудів сотнями голосів, раптом запала тиша.
Я чула тільки шалений стукіт власного серця, що набатом віддавав у вухах.
Відступивши від незнайомця, я голосно сказала:
— Повір мені, це не я тебе втратила. Це ти не зрозумів, що втрачаєш.
І, намагаючись не зірватись на біг, повільно рушила до виходу з гордо піднятою головою.
А вже в кімнаті нерви остаточно здали.
Під розуміючим поглядом Сніпі я швидко черкнула кілька сухих речень на аркуші паперу й розлючено крикнула:
— Вітік!
У кожну букву впліталась сила.
Відьма дозволила собі злитися.
Моє довге волосся здійнялось у повітря, наче намагнічене.
— Слухаю, — трохи боязко озвався домовий.
— Передай це моїм батькам. І так, щоб жодна жива душа не дізналась, — строго сказала я.
Домовий вражено глянув на мене.
— Злиться, — пояснив йому Сніпі. — Психує. Пройде. Ілая відхідлива, але дуже злопам’ятна.
Домовий понятливо кивнув і зник разом із листом.
— Як я зрозуміла, суть моєї поведінки домовий тобі вже пояснив? — уперши руки в боки, глянула я на Сніпі.
— Ясне діло. Я ж не кинувся в халаті на голе тіло розсікати академією, — закотив зелені очі кіт.
Запізніло згадавши, що я майже не вдягнена, я миттєво почервоніла до кінчиків вух і сховала обличчя руками.
— Ти що натворила, дурепо малолітня?! — грізно зашипів Сніпі, збільшуючись від злості в розмірах.
— Ой, Сніпі... Біда-а-а-а... — зриваючись на ридання, провила я.
На щастя, друг був загартований роками життя поруч зі мною й майже не здивувався.
Тактовно вислизнувши за двері, які сам же й відчинив лапою, він подався охолоджувати пил.
Хоча, знаючи Сніпі, я була певна: чорний пухнастик зараз активно творить шкоду одному надто зрадливому відьмаку.
А я дала волю почуттям і ридала, поки не забракло сил.
Ситуація була, чесно кажучи, жахлива.
Або шлюб зі зрадником, якого я вже точно не хотіла бачити.
Або зрада батьків, які так чекали цього союзу.
— Пташечко, — маленька долоня Вітіка обережно провела по моєму волоссю. — Не ридай, красуне. Не вартий він сліз твоїх. Очі свої пожалій.
— Ти передав? — хрипло спитала я.
— А як не передати? Передав. І навіть відповіді дочекався від матінки твоєї. Грізна вона в тебе. Ти на неї схожа.
Я ледь помітно усміхнулась.
Насправді я була більше схожа на тата.
Взявши простягнутий Вітіком клаптик паперу, я вчиталась у рівні рядки, виведені чітким маминим почерком.
«Не шукаю виправдання ницому створінню чоловічого роду. Доню, благаю, подумай. Шлюб може бути й не назавжди. Другого такого шансу може не бути.»
Фіаско.
Сердито зім’явши листок, я жбурнула його кудись у куток.
— Вітік, будь ласка, знайди Сніпі. Він мені потрібен.
— Скоро будемо, — насуплено сказав домовий і зник.
Сніпі й справді був мені потрібен.
Тільки цей надміру хитрий і винахідливий кіт міг допомогти знайти вихід із тієї дупи єдинорога, в якій я опинилась.