4

-Уставай, красо неписана, — почула я голос Вітіка.
І одразу зрозуміла — це він.
— Та не буди її, ще ж вдосталь часу, — зашипів на нього Сніпі.
— Не встигне поснідати — і що? Голодна весь день ходитиме? — миттєво огризнувся домовий. — Твоя задача — стерегти. Моя — годувати й помагати чим можу.
— Вітік, а багато цього року відьом? — сонно потягуючись, хриплим голосом спитала я.
— Ох, де ж багато... Де ж багато, пташечко моя... Вас уже в Червону книгу, як вимираючих звірят, заносити пора, — мало не ридаючи, пробурмотів домовий.
— Це вже цікаво, — муркнув Сніпі. — І скільки ж відьом поступило?
— Та душ десять, може. І всі як одна — як росинки, як сльозинки. Серце біля них співає, — розчулено сказав Вітік.
— А в цілій академії скільки адептів? — спитала я.
— Багато. Одних випускників під сотню буде, а це лише п’ятий курс. Та й інших приблизно по стільки ж.
— А з усієї академії відьом?.. — протягнув Сніпі.
— Сто тринадцять, — сумно відповів домовий.
— Не густо, — тихо зауважила я.
— Керівники до кожної відьми по домовому приставили, — швидко сервуючи стіл, сказав Вітік. — Так спідручніше. І відьмочка в порядку, і під захистом, і при помочі.
На столі вже стояла тарілка з духмяними плюшками, парував чайник, поруч красувалась маленька баночка варення і, звісно ж, вівсянка.
— Ти мені, хвостатий, розкажеш, коли пташечка на заняття полетить, що їй до вподоби. Чим її годувати, — строго глянув Вітік на Сніпі.
Той спершу ображено насупився, але, побачивши, як у його тарілці з’являється м’ясо, швидко змінив гнів на милість.
— Розкажу.
— Вітік, мене Ілая звуть, — нарешті згадала про свою головну помилку я.
Домовий миттєво приосанився, глянув серйозно й тихо сказав:
— Думен.
Ми зі Сніпі здивовано переглянулись.
— Звідки знаєш? — першим спитав кіт.
— Знаю. Багато знаю... Поганий у тебе рід, але сім’я хороша, — тихо мовив домовий. — І нареченого твого знаю. Не пара він тобі. Шукай іншого, поки часу вдосталь, та тікай, пташко. Зламає він тобі крила.
— Не неси нісенітниці, — різко обірвав його Сніпі, дивлячись на моє перелякане обличчя.
Домові ж людей наскрізь бачать.
От і судіть самі, що коїлось у моїй голові після почутого.
Повільно відсунувши тарілку з вівсянкою, я подивилась на Вітіка й тихо сказала:
— Дякую. Але Люку я вірю. Піду я, певно.
І під двома важкими поглядами повільно рушила на свої перші пари.
— І так, повторюю... — протягнула поважного віку відьма. — Мій предмет важливий не тільки тому, що він предмет. А ще й тому, що більшість із вас — майбутні матері й батьки.
Вона обвела аудиторію суворим поглядом карих очей.
Її, на диво, коротке темне волосся обрамляло худе обличчя, а строга чорна сукня ідеально сиділа на тонкому тілі.
Першою парою у нас значилась педіатрія.
В аудиторії зібралось небагато адептів: десять переляканих відьом і близько тридцяти відьмаків.
Як я вже зрозуміла, маги навчались окремо й лише на деяких предметах пересікались із нами.
Відьмочки, і я в тому числі, сиділи напружено. Для більшості це було зовсім нове життя. Додати сюди постійне домашнє виховання — і результат очевидний.
Відьмаки ж демонстрували повну відсутність інтересу до педіатрії, зате вкрай активну зацікавленість відьмочками.
Із тридцяти лише троє байдуже дивились на пані Агату — значить, уже заручені.
Інші ж явно збирались активно штурмувати відьом і всіма способами шукати наречених.
Таке тут було нормою.
Люк часто розповідав, як ставав свідком бійок між відьмаками та магами за даму серця.
— Ми вивчатимемо догляд за немовлятами, як правильно їх годувати й виходжувати у разі хвороби. Наприкінці семестру на вас чекатиме залік, — вела далі пані Агата.
Я уважно слухала її, стараючись не звертати уваги на ледь чутні перешіптування за спиною.
— І так, не витрачаємо часу на балачки. Записуємо тему: “Доношені й недоношені діти. У чому різниця і як їм допомогти?”
Усі поспішно почали писати.
— Повноцінна здорова вагітність триває сорок тижнів. У крайніх випадках — сорок два. Діти, народжені з тридцять шостого по сорок другий тиждень, вважаються доношеними. Народжені раніше — недоношеними.
Раніше існувала народна методика за Ягою — недоношених дітей вигрівали в печі.
Агата зробила паузу.
— Зараз ведична наука не стоїть на місці, і маги також докладають чимало зусиль для розвитку медицини. Тому недоношених дітей вигрівають спеціальними магічними лампами, постійно контролюючи їхній фізичний стан.
Пані Агата все диктувала й диктувала.
Рука невдоволено нила, але я, зціпивши зуби, продовжувала писати.
Нарешті пара закінчилась.
Про це сповістив дзвінкий жіночий голос, що луною рознісся навчальним корпусом.
— Записуємо домашнє завдання, — швидко промовила пані Агата. — Завдання тридцять дев’яте і сорокове на сторінці вісімнадцятій.
Переконавшись, що всі записали, вона вийшла, залишаючи нас чекати наступну пару.
— Заручені є? — спитав один із відьмаків.
Темношкірий, високий і доволі худорлявий.
— Є, — відповіла одна з відьмочок.
Вона сиділа недалеко від мене. Русе волосся було заплетене у дві довгі коси, а блакитні очі сяяли безмежною добротою й вірою в людей.
Мені стало її шкода.
Було видно — батьки надто берегли її від життя.
— Значить, не будете, — роздався регіт позаду, і відьмаки дружно його підтримали.
Чомусь ніхто не поспішав виходити з аудиторії.
Певно, юні відьми боялись опинитись у ще гіршому становищі.
Раптом двері різко відчинились, і до аудиторії зайшло кілька юнаків.
Я мимоволі усміхнулась, побачивши серед них Люка.
— У чому причина радості? — спитав він у моїх одногрупників.
— Та неважливо. А тобі що? — фиркнув той темношкірий.
— Дівчину бачиш? — Люк підійшов до мене й зупинився біля парти.
— Бачу, — відповів відьмак.
— Інші теж бачать?
У відповідь — тиша.
— Я питаю, бачать?! — гаркнув Люк.
Я відчула, як він прикликав силу. Його очі небезпечно спалахнули блакитним сяйвом.
— Бачимо, — повільно прокотився аудиторією незлагоджений гул голосів.
— Чудово. А тепер слухаємо й запам’ятовуємо. Ця відьмочка — Ілая Думен — моя офіційна наречена. І всім вам, рожевощокі пуголовки, дивитись у її сторону, дихати в її сторону чи навіть думати в її сторону заборонено.
Він усміхнувся дуже недобре.
— А той божевільний, хто вирішить ризикнути життям, особисто познайомиться з усіма колами студентського пекла. Зрозуміли?
У цю мить у моїй душі розпустилась весна.
Я подивилась на Люка по-новому.
Побачила перед собою захисника.
І тривога, посіяна домовим, миттєво вилетіла з голови.
— І за магів не переживай, — наче прочитавши мої думки, посміхнувся Люк. — Та й узагалі не бійся. Твоє навчання пройде спокійно. Я тобі це гарантую.
Галантно поцілувавши самі кінчики моїх пальців, він ще раз глянув на мене й поспішно вийшов з аудиторії разом із приятелями, поки не почався наступний урок.
А я залишилась сидіти й усміхатись, мов дурепа, під прицілом заздрісних відьомських поглядів аж до приходу пані Рогнеди.