2

Уривок дуже атмосферний — відчувається тепла сімейна прив’язаність, магічний світ і хвилювання Ілаї перед новим життям. Особливо добре вийшли домові й взаємодія зі Сніпі — вони додають живості та затишку світу. Я трохи підчистила стилістику, повтори й помилки, зберігаючи твій стиль і емоцію.
— Пиши листи, гарно їж, відпочивай, бережи себе, — міцно притискаючи мене до себе в обіймах, тараторила мама.
Струнка і зазвичай сувора Грета Думен ледь стримувала сльози. Поруч мовчки стояв тато.
— Не задави її, — звернувся він до мами й обережно відсторонив її від мене. — Ілая — твоя донька, вона не пропаде. А ти, — він грізно зиркнув на Сніпі, — гляди за нею в обидва ока.
Сніпі кивнув, відчуваючи всю силу татових слів.
— Люк подбає про тебе, — лагідно посміхнулась мама.
Моєму нареченому вони з татом повністю довіряли.
— Певно, мені й не варто перейматись.
— Не варто. Зі мною все буде гаразд. Ви дали мені все, що могли, і я зроблю все, що в моїх силах, аби ви пишались мною.
— Ми вже пишаємось, рідна, — посміхнувся тато. — Пора.
Коротко кивнувши, я підставила руку, на яку хутко застрибнув Сніпі, а потім, заплющивши очі, глибоко вдихнула.
— Речі вже на місці, — заспокоїла мама.
— Значить, і мені пора, — відповіла я, застрибуючи на мітлу.
Помахавши батькам рукою на прощання, я відірвалась від землі, щоб чи не вперше здійснити таку далеку мандрівку.
Академія Сяючої Зірки розташовувалась у Портумі — столиці Воліуму.
І я летіла туди вперше, чітко слідуючи внутрішньому відьомському чуттю й мудрим підказкам Сніпі.
— Гарно летиш, прямо по курсу, — похвалив котик, і я була йому вдячна, адже це мене підбадьорило.
Обираючи спосіб мандрівки, я наполягла саме на мітлі, бо це давало можливість довше побути вдома.
Гесбіг — моє рідне містечко — знаходився за півтори доби їзди потягом від столиці або за п’ять годин вільного польоту. А ще це була чудова можливість політати — вже дуже мені подобалось це заняття. Раніше ж мені дозволяли кружляти хіба над нашою вулицею.
— О-о-о, дивись, підлітаємо, — вирвав мене з роздумів Сніпі.
Попереду й справді розкинулось велике місто. Високі будинки, широкі вулиці, переповнені людьми.
І ВОНА...
Я точно знала, що це академія, адже не змогла б сплутати її ні з чим іншим. Високі вежі й мури із сірого каменю, ледь помітне сяйво захисного бар’єра навколо й десятки відьом та відьмаків, які так само, як і я, летіли в її сторону.
— Хвилюєшся? — здогадався Сніпі.
— Трошечки, — зізналась я.
Хоча насправді рука, яка тримала мітлу, відчутно тремтіла.
— Мг, відчуваю, — кумедно вишкірив дрібні зубки котик.
— Не смішно, — образилась я.
— Зберись. Не гоже культурній відьмі труситись, мов листок на вітрі. Перше враження важливе, — серйозно мовив Сніпі.
Я кивнула, погоджуючись із ним, і мовчки почала рахувати до десяти.
— Десять! — крикнула я й пішла в круте піке, пролітаючи крізь бар’єр академії та плавно приземляючись.
Сніпі, який перелякано волав увесь мій маневр, зістрибнув на землю й сердито блиснув зеленими очима.
— Відьма! — буркнув він.
— І пишаюсь цим, мій друже, — сказала я, поправляючи сукню й зручніше перехоплюючи мітлу.
— Ти красуня-першокурсниця, — констатував невисокий чоловічок, лише на голову вищий за Сніпі.
— Першокурсниця, — лагідно посміхнулась я домовому.
— Ой, а очі які... А коса... — замилувався він.
— Та годі вам, — засоромлено опустила я погляд.
— І душею чиста, мов росинка, — захоплено зітхнув домовий. — Звідки ж ти така взялася?
— З Гесбігу.
— От воно як... Бував там, родичів маю. Служать при одній хорошій сім’ї. Усе ними хваляться: і добрі, і щедрі, і дитя їхнє — на вагу золота.
А я, наче ошпарена, згадала, що геть забула.
— А вас як звуть? — прошепотіла я.
— Вітіком називають. Ти, моя хороша, не стій на вулиці — тут сьогодні народу тьма. Ох і творяться справи... Але ти не переймайся, усе добре буде. Наші керівники порядок швидко наводять, — затараторив чоловічок і, вихопивши в мене з рук мітлу, прудко подався в бік високої будівлі поруч з основним корпусом.
— Рада зустрітись, Вітік, — посміхнулась я, наздоганяючи домового.
Сніпі вже кудись запропастився, але за нього я була спокійна — постояти за себе нахабна котяча морда вміла.
— Ти ж, пташечко моя, якщо тобі щось треба буде — гукай, я поможу. Магам наша поміч ніби й не потрібна, бо силу мають та чаклують. Та й більшість соромиться домових залучати — не солідно. Інша справа відьми. 

А нам що...Для нас нормально з домовими таємницями ділитись, гуляти чи пити чай за приємною бесідою. Любимо ми цей народ, бо знаємо більше, ніж маги. І домові нас поважають, допомагають чим можуть, а можуть вони багато.
Домові наймаються працювати де завгодно й виконують усе чітко та ладно. Але родинний зв’язок — святе. І якщо домовий впустив тебе у свій близький круг та ім’я назвав — зробить усе, що зможе, аби допомогти.
— Дякую, Вітік, — щиро сказала я.
Ми зайшли в будівлю й, оминувши два сходові майданчики, попрямували довгим коридором. Вітік зупинився біля кімнати під номером двадцять вісім.
— Твоя, — посміхнувся він.
— Щиро дякую, — усміхнулась я домовому й, вхопившись за ручку, відчинила двері в нове життя.