Глава 13. Жовнин. Частина друга: Старець — Прорив - Кінець

Коли зійшли сутінки, обидва війська стояли на місцях, ніби прожили один і той самий день. Та наш день був коротший: порох у ріжках — до дна, вода в бурдюках — на пальці, коні — запінившись. Ми зрозуміли те, чого не любить розуміти серце: завтра вони прийдуть тяжчі.

Ніч накотилася з запахом мокрого попелу. На раді старшини Яків Острянин сперся на спис і сказав тихо, без героїзму в голосі:

— Я поведу частину через Дніпро. Збережемо зерно для весни. Рада хай поставить іншого — тут. Бо тут тепер лінія.

Він не відступав — він виносив іскру з дров’яника, щоб не згасла вся піч. Багато хто шипів, хтось сичав, але старі мовчали. Я бачив, як у Гуні в очах гусне тиша — не болотна, а кам’яна.

— Гетьманство — не шапка, — сказав Скидан, стежачи, щоб слова не перекрили думки. — Його з рук у руки передають, як дитину. Не впустіть.

Ми не впустили. Коли Острянин зник у тумані — з тими, хто мусив перейти, — на світанку під козацькою корогвою стояв Гуня. Не вищий, не голосніший — стисліший.

— Тут не місце славі, — він обвів поглядом лави. — Тут місце витримці. Відходимо на Старець. Там — вода і грязюка, що любить нас більше, ніж їх. Там наш «дім» на цей час.

Відступ — це ремесло. Ми йшли без паніки, знімаючи за собою кілля і вкидаючи у протоки мокрі гілля та очерети, щоб переслідувачів не тягло на прямі дороги. Поспільство, що кололося довкола табору, ми забирали з собою тільки тих, хто міг нести — шити, варити, латати. Решті показували стежки до хуторів: спасайтеся.

Річка Старець не любив чужих: берег розлазився у протоках і пасмах, кущі верболозу стояли, як вартові, і кожен ярок вмів з’їсти людину. Ми ставили вози півколом, вбивали кілля у мул так глибоко, що під нами харкала вода, і сплітали між бортами лозу — аби не розійшлося на першому натиску. Гаківниці знімали з коліс — на плечі, на кілки, на «козли». Колеса — брехуни на болоті.

Харчі? Каша на сухій рибі, яблучні сухарі, крихти сала — «щастя — коли солоне», казав Хведір. Воду брали з рукава, де не стояла, а бігла — і все одно бурдюки «хворіли». Порох — сушили в полотні, дихали на нього, ніби на дитину.

Коронне військо підтягувалося важко, але під музику. Їх видно здалеку: барабани, фанфари, посріблене зброя. Потоцький із Вишневецьким привели основні сили, згодом під їхнім пологом загудів і сам Конєцпольський — старий, поважний, із поглядом, у якому все давно пораховано. Вони взяли нас у чотки, нанизуючи на пасма землі батареї, шанці, караули. Не любили наперед падати в грязюку — любили тиснути.

— Ось і зійшлися: чужа наука і наша вода, — кинув Остап і перевірив линви, що тримали кут під нашою рукою. — Побачимо, чиї нерви товстіші.

Вони почали з «правильного». Вночі підкотили ближче щити — ті, що прикривають тільки голову, та цього й достатньо, аби підійти на мушкетний. Коли підвели гілля до нашого рівка, ми накрили їх мокрим сіном, полили смолою й соляною водою: дим пішов важкий, солоний, ковтав чужий подих, а вогонь не давав полум’я — тільки удуш.

На третю ніч спробували з «німецькою мудрістю»: сапи, коші, риття. Наші послали нічну лисицю — четверо поповзли, як полози, з мотузками, зачепили два коші і в одну мить стягнули в протоку. Люди в них заблимали, як щурі з мокрої бочки. Ми не стріляли. Вода зробила все сама.

Далі заговорили їхні гармати. Вони не били по нам просто так — низом, рикошетом, щоб ядра перелітали борти і заходили нам у плечі. Ми втягнули голови в вози. Гаківниці вели небагато, але влучно — по вісях лафетів, по гармашах, які надто підставлялися з гордовитості.

— Не кланяйтесь снарядам, — буркнув Демко новим, що приєдналися. — Їм все одно — хто ви. Нахиляйтесь вчасно.

Тиждень — і кашель поповз табором, як в’юн у воді. Кілька хлопців лягли з лихоманкою, наш травник відпоїв їх зіллям — полин, чебрець, березова кора. Сало стало оберегом: його роздавали так, щоб ніде не лишилося. «З’їм завтра», — думав кожен. І з’їдав сьогодні.

Старшина ночами сперечалася — не за славу, за дорогу. Скидан тримав «думу довгу»: «сидіти, сушити порох, давати лисячі вилазки». Вдовиченко — «показати зуб»: «розперти їм гаті, перейти на сухе і сікнути по батареї, поки вони у спідниці». Гуня слухав, обтискав думки, як обруч на бочку, і відрізав лишнє.

— Наша сила не в ударі, — сказав він, — а в обороні. Залежимо од двох речей: пороху і мовчання. Коли закінчиться перше — починає говорити друге. Потім змовкає все.

Посеред ночі до нашого лівого кута під’їхали реєстрові — ті самі обличчя, що я вже зустрічав під Черкасами. Сотник із синім вузлом на піхвах тримався, ніби під ним стілець із двома ніжками.

— Слухайте, панове Запорозьки Козаки! — крикнув, щоб не лізти у багно, — склоніть голову, видайте ватажків — і по хатах!

— «По хатах» у нас уже були, — відповів Гуня, не підвищуючи голосу.

— Я не ворог, — сотник стис кулаки. — Тому хочу спробувати зупинити кровопролиття.
— Вірю, — кинув я з-під борту. — Тільки більше не приїжджай  Помреш.

Він мовчки торкнувся піхв і зник, ніби його втягнуло в материнське лоно туману.

На другому тижні до нашого вогню добрів кобзар. Не просив їсти. Попросив тиші — і поклав бандуру на коліна. Заспівав.

"Не хилися, душе, стій міцно, мов скеля,
Хай дзвенить наша шабля, мов чиста криниця.
За волю Вкраїни, за рідну оселю,
Нас надія й молитва в бою веде до зірниці."