Глава 13. Жовнин. Частина перша: Підступ і грім (Голтва → Жовнин)

…Вночі Дніпро дихав, наче ковальська міховина: тягнув у груди чорну вологу, випускав із легень пару, що сідала нам на щоки холодним присмаком заліза. Ми стояли на низькій косі під темним верболозом; човни гойдало так рівно, що здавалося — не вода рухається, а небо. Вогні ми не запалювали: ховали світло, слухали ріку. Хтось тихо перебирав мотуз, хтось перевіряв кремінь на зуб, хтось дрімав, тримаючи руків’я так, ніби це тепла долоня.

— То як там, під Голтвою? — спитав я у сивого уманця, що повернувся звідти з обдертими долонями і чужою кров’ю на підолах.

Він підсунувся ближче, затулив долонями рота — щоб звук не гуляв — і заговорив той самий тихий, сухий голос, яким старі люди промовляють правду:

— Нічю узяли, як шапку. Ворота — на запорах, палісад — підбитий, на брамі — короговка панська. Острянин поставив справу, як годинник: фашини — до рову, «вікна» у палісаді — на дуб, гаківниці — у щілини. А сам — на край: дивитися, де забудуть дихати.
Перший викид — тиха лава, у бур’яні по груди. Другий — під димком: кобальтові вогники пороху — ніби зорі сипнули. Третій — гаківниці під саму браму. Кілочки в їхніх лавах не витримали. Браму забрали лопатами — не мечами: підняли, як тяжкий вулик. Хто встиг скинутися в річку — поплив, хто не встиг — ліг під копита. Розвиднілося вже над нашими, коли ключі висіли в Острянина на поясі. Так Голтва стала наша.

— Багато вбитих? — озвався Остап, узяв щитом у долоню чорноту.

— Багато, — відповів уманець. — Висекли панство так, що довго пам'ятатимуть.

Я слухав — і в мені народжувалося те тверде, що я відчував у Смоленську та під Кумейками: коли правильний порядок лежить у долоні, і ти чуєш, як дерево, метал, люди стають у свою комірку, як бджоли.

Ми знов ухилили голови, бо в темряві посунув човен, притиснувся бортом до нашого. На носі — Дмитро Гуня: широки плечі, гострі очі, голова нахилена трохи вперед, наче він слухає не нас, — ріку.

— Підйом без голосу, — кинув коротко. — Вода не любить слова. За півгодини — на фарватері. Богун — у середньому клині, лівий відтягнеш, коли скажу «вітром». 

— «Вітром» — це куди? — підморгнув Остап, — у нас же штиль.

— Там, де їхній вогонь не чекає, до міста Жовнин — відрубав Гуня. — Сьогодні нам штиль — як плащ.

Він подав короткий знак, і човни, ніби хтось під них підсунув руку, м’яко відірвалися від піску. Весла не стукали — ходили повітрям, як крило чаплі. 

До Жовнина ми йшли двома дорогами — водою і землею. Вода несла, як мати, але з нею завжди хтось чужий — течія, що може обійняти і втопити. Земля — тверда, але вона любить тих, хто вміє стати на неї так, щоб не поранила. Човни тягнулися, як павучі яйця, зчеплені мотузом; на кожному — по гаківниці на шарнірі, по дві рушниці, кілька шабель, кирки й лопати, полотна для пороху. У бортів пахло риб’ячою лускою й дьогтем; у середині — чоловічим потом, старим полотном, тобто життям.

Правий берег, де йшов Карпо Скидан, уже жив своїм: там мигтіли вогники, там гуло колесами, там пахло зрубаним кленом — для палісадів — і свіжим хлібом — для живих. Чутка обігнала ріку: Чигирин став під нашою рукою.

— Карпо не любить довгих розмов, — шепотів Демко, — він любить, коли шабля говорить за нього.

Гуня повернувся півобертом:

— На світанку — у гирлі. Виходимо під запону туману. Вони люблять сонце. Ми — пару.

Ранок, як відомо кожному, хто жив між Дніпром і степом, не з’являється — витікає. Спершу небо перестає бути зовсім чорним; у воді виникають проблески світла; берег відступає від тебе на два кроки, ніби злякався. Тоді ти чуєш перший пташиний звук — не спів, подих. І раптом розумієш: ось уже день — такий монотонно сірий, що будь-який вогонь буде в ньому як прокльов.

Ми стали на мілководді під вербами. Перед нами — Жовнин: лукава місцина, що любить ловити коня за ногу і кулю за міць. Острянин прийшов сюди наземним клином. Я бачив його здаля: висока постать у старій, але рівно сидячій свиті, очі вузькі — не від злості, від зосередження, рука на булаві не для параду, для ваги.

— Триматимемо берег і їхній вхід у яр, — сказав Гуня. — Богун, лівий край. Твої люди вміють не тільки рубати, а й зривати там, де тримається. Зірвеш — упаде те, що зверху виглядало як мур.

— Зрозумів, — відповів я. 

Острянин підійшов до нас нетривало. Погляд на Гуню — не «хто ти?», а «чи є в тебе місце для тяжкого?»; на мене — «чи твоя рука триматиме?». Підвів очі на човни. Кивнув: «добре».

— Господа любіть у собі, а не у слові, — тихо сказав він, — і не лякайтесь стяга з червоним. Це лише тканина. Кінь не боїться полотна. Людина боятися не повинна.

— Полотно горить, — озвався Остап, ніби сам до себе.

— Горить і слово, — сказав Острянин, — коли перевести його у діло.
Він відвернувся, щоб не тратити час на промови, і пішов до середини табору.

Біля возів кипіла тиха робота — найкраща, бо вона має чесну мету. Колеса вкопували до півосі, борти зв’язували ременями й мотузами, між ними залишали щілини для гаківниць — «зірки» нашого неба. Кожна жменя землі — замість молитви. Кожний кілок у землю — замість клятви. Я пройшов уздовж ряду, торкнувся долонею старої деревини: в ній була пам’ять про далекі перевози, про тещений хліб, про жінок, які плакали, чіпляючись за обіддя, коли чоловіки від’їжджали.