Глава 12. Дніпровий шепіт перед грозою

"Тиха вода греблі рве."

Весна входила в Дніпро не музикою — шрамами. Лід ще стояв у придонних закутках, тріщав, як стара кістка; течія бігла поверх, пружна, холодна, гостра на смак. Над плесами стояли тонкі тумани, пахло ропою, підгнилою торішньою осокою й димом від нічних вогнищ. У цій суміші запахів було наше ремесло і наш день.

Ми йшли річкою вгору — човни клином, байдаки з підбитими бортами, чайки легкі, низькі, волоки з харчем і бочками пороху, що вже до нас потрапив — не весь, але достатньо, щоб серце в грудях билося дужче. Кожен човен мав свою душу: хтось любив лежати в тихих затонах, хтось — різати потік упоперек, а наш, «Канівський», слухався руки, якщо руку тримати рівно й не брехати.

Гуня стояв на носі переднього човна — чорний, високий, плечі — мов дві колоди. Його голос не кричав — різав. Він звик говорити так, щоб в слово вставала вага.

— До Кременчука — ходом, — кинув, і гребці змінили хід: короткий занос, довгий штовх, вода шипіла під веслами. — Сторожі — очі не роніть, у плавнях «вікна» тримати. Ніч — наш товариш, шум — наш ворог. Хто любить співати — притримай пісню до вечора.

Сміх пробіг човнами — короткий, робочий. За плечима в усіх — сіль на губах і мокрий кожух, попереду — переправи, на яких так давно хотілося написати не «королівське», а «наше». Я чув, як Остап дихає поряд — рівно, як ковальський міх. Демко стягнув перев’язь на руці, що «пам’ятала» Кумейки, і мовив сам до себе, щоб чути: «Буде ходити». Савка млів над ножем, як завжди, гладив лезо, наче втихомирював хорта. Лебідь мовчав; його сопілка спала в чохлі, а замість неї він ніс гаківницю, що важила як дві пісні.

Мене не покидало чуже, нове відчуття: ніби в грудях постав чорний камінь і тримає мою ходу. Після звістки від отця Іларіона я навчився мовчати так, що слово глухне в зубах. Семен — дід, що дав мені мішечок із землею; мати — відійшла від чужої руки - рани й крові, яку її спалили; Уляна — пропала. Ці три імена йшли зі мною в човні поруч; я не кликав їх, а вони все одно сиділи — як три невидимі побратими.

До Кременчука підійшли на північній мряці, коли місяць ховається, а вода світиться — не для очей, для рук. Плавні стояли, як городище із зелених списів. Гуня підняв долоню — човни розтеклися в тростині, чекаючи знаку.

— Перший човен — до сторожі, — шепнув. — Другий — під склад, третій — тримати дорогу на відхід. І ще раз: без зайвого свисту. Вітер сьогодні наш.

Сторожова вежа, схожа на тонку шию журавля, висіла над переправою. Двоє гайдуків гріли руки над жаровнею; ще один, з мушкетом, дрімав. Савка показав мені пальцем на його ремінь: «обідран, тримається за нитку». Одним порухом Савка вкоротив ту нитку, і мушкет випав із руки, як груша з осіннього дерева. Лебідь підхопив дрімака за рот — і той заснув насправді, без снів.

Я пройшов на склад, низько пригнувшись. Сторожа лежала з боку, бочка з порохом — тут, під стіною, перев’язана товстою ремінню, щоб не покотилася. Я підрізав ремені — не шумно, затягнув на себе бочку на ковзанці з двох колод. Остап підійшов іззаду, мов тінь, підсік під край, ми разом повели бочву до дверей. Демко тим часом знімав з полиць ріжки; рухався так, що в ньому не бринів жоден метал.

Крик піднявся з боку стайні. Хтось прокинув свого коня — кінь відповів, і від тієї відповіді прокинулися інші. Гуня проліз у двері складу, як ножем — між ребер.

— Закінчуй, Іване, — голос рівний. — На березі вже гомонять.

— Ще два мішки з сухарями і бочва, — відповів, і ми вдвох, як дві половини плуга, витягли добро в темряву.

Коли перші постріли вдарили зі сторони мосту, вода в очеретах здригнулася так, ніби хтось кинув камінь. Мушкети плювали жаром, але пізно: порох уже був у нас у човнах; борошно — теж; рушниці — десятка два. Ми пішли від берега так тихо, що берег сам не повірив у свою самоту.

З пагорба, підпалений нашими, вежа викинула язик вогню. Від цього полум’я в очах коронним довго лишатиметься той колір, у який фарбується ніч, коли з неї виносять те, що ладне палити.

— Бачив? — кинув мені Гуня на воді. — То не штурм, то — розум. Дорога не любить тупих.

— І правда, — відповів. — Розум — гостріший, ніж шабля.

— Шабля для тих, хто запізнився з думкою, — засміявся він коротко. — А ми не запізнимось.

Максимівка виявилась інша. Там пахли не тільки смолою — свіжою ялиною й потом. Палісад із відструганих жердин, рів навколо, вартові — не сонні.

Старшина зібралася в передньому човні. Гуня поукладав мапу — не мапу, дитячий малюнок, де річка — синя лінія, палісад — чорна, як шрам.

— Прямим ударом — нехай Бог береже дурнів, — відрізав. — Ліворуч — низина з очеретом, там вода замулена — можна підійти під самий рів. Тихо прорізаємо «паркан» на дві жердини — більше не треба. Далі — хода: не на людей, на в’язи. Розсипати їхній порядок, забрати вогонь. Іван зі своїми на лівий; Богдан — правий, тримай хлопців, не перестрілюйтеся. 

— А якщо вийдуть кінні? — спитав молодий із уманців.

— Кінь не любить темряву під ногами, — кинув Гуня. — Виведи його на слизьке — і сам упаде.

На підході ніч ковтала нас, як теплий хліб. Жердини темні, блискучі від смоли. Я доторкнувся пальцем — лягла на шкіру смоляна липкість: знак, що пам’ятає. Савка проповз під стіну, почув я характерний шурхіт: працювали ножем. Жердина тремтіла. Ще раз. Ще. Ми вперлись плечима — і «зуб» вирвався, відвалився, як старе дерево з берегової кручи.