Глава 11. Чужий закон у рідній хаті

"День, якого не мало бути."

Село зустріло день ще темним — іній спирався на стріхи, крицював стежки, і кожен подих ішов з рота білими нитками. Перед світанком староста Данило обійшов подвір’я, тихо постукав у ворітця кожному старшому в роді: «На площу. Панські люди приїдуть — кажуть, «порядок» оголошувати». Голос його був дерев’яний, не з трусу — з відповідальності: щоб не було ні бійки, ні дурної надії.

На сільському майдані зійшлися декілька чоловіків, що не пішли на Січ, й жінки, підрослі хлопці, дівчата, кілька дідів. У руках — вуздечки, хто мав — ремінні пута; зброю не йняли: це був знак, що приходять не на бій, а «на слухання». Староста перехрестився на хрест, худою рукою притиснув шапку до грудей. Сусіди шепотіли: «Аби без лиха…»

Першими в’їхали реєстрові вершники — десь два десятки, в кожного на шоломі торочка, при боці карабін, при сідлі — спис. За ними — коронні посланці: урядник на лискучому гнідому, писар з клеєним сувоєм, два гайдуки з «постраху». Піхотою не йшли — не їхня це ноша селами лазити взимку: кінь швидший і страшніший.

— Люди, — заговорив писар, вив’язавши з-за пазухи пергамент, — з наказу його королівської милості та панів радних маю оголосити «Ординацію про Військо Запорозьке»: хто не в реєстрі — повертається під панську руку, підданство відновити, повинності давні — чинш, панщину, десятину — нести, без панського дозволу не відлучатися, зброї не носити. Хто ж у списках — відбути до обозу на перекличку; ватаги самочинні — розпустити; збіговиська — заборонені. Воля — та, що милістю дана.

Оголошували те, що стосувалося села: не про Січ, не про клейноди — про ярмо. Слова падали сухо. У них не було крові — тільки лід.

Семен — дід Іванів, сивий, вузлуватий, як корінь, — вийшов уперед. На ньому старий кожух, збитий на лікоть, у погляді — тиша з каменю.

— А як же право вільної людини? — спитав рівно. — Ми ж не під-ягідь. Ми землю цю підняли, татарина дорогою рубали. Тепер — під панську руку, кажеш? Рука їхня — не закон.

Урядник не перегорнув і бровою.

— Старче, закон — отут, — він торкнувся печаті. — Хочеш життя — підпишися в підданстві. Не хочеш — твоя воля. У нас — інша.

— У кого «воля — милість», у того й хліб неситий, — глухо мовив Семен. — Під паном — ти не людина, а тінь. Без дозволу не оженишся, без дозволу не переїдеш, за зло панське дитину у двір візьмуть, за борг — корову і душу. Ми — не того роду.

Староста зиркнув на нього з проханням: «Обміркуй…» Але слово вже стояло. На мить у повітрі стало чути, як дзвенить тонкий лід на річці.

Гайдук посунув коня півкроку. Рука — на руків’ї палиці. Урядник не любив тихих голосів — кивнув іншим: «Порядок!»

Палиця ткнула Семена в грудну кістку — не на смерть, на приниження. Старий не впав. Другий удар — уже з замахом — розірвав шкіру над ключицею. Третій… Варвара, Іванова мати, тонка, але жилава, заступила собою — не крикнула, тільки «не смій», і вуста білі. Руків’ям пістоля їй розсікли лоб. Кров пішла рівною темною доріжкою. Вона встояла. З очей не крапнув плач — стояв вогонь.

— Запис! — різко кинув урядник писареві. — По дворах — зброю! Підписи! Випищиків — до обозу!

Староста Данило згріб у жменю шапку — аж пальці побіліли.

— Люде, — попросив, — не провокуйте біди. Підданство — перезимуєм, в полі буде слово інше… Дітей бережіть.

Йому не вірили. Кожен бачив свою біду: підміну волі на дозвіл, панщину — три дні на тиждень, «поправки» батогом, десятину з мірки і з серця, право пана на твій дім і твою доньку. Від цих думок стискалися кулаки.

Семен сидів на землі, дихання важке, але рівне. Варвара витерла кров хусткою — тією, де власною рукою дрібними стібками вишила молитву. Усміхнулася йому: «Дідусю, не зав’язуй зі мною поглядом, іди вглиб себе». Це був її спосіб не дати страху показати зуби.

До вечора обійшли двори. У кого знайшли кремінь — записали «за підозрою». У кого — шаблю — «на облік». У кого — сина високого — до обозу, «щоб нічого не накоїв». Із Семеном обійшлися як з прикладом: не убили, але вибили з нього шмат сили. Варварі перев’язали лоб брудним полотном — «щоб не підняла бунту словом». На прощання писар лишив аркуш із печаткою — як камінь на столі. Урядник пообіцяв «милість сумирним» і «суд свавільним». Один з реєстрових затримався на мить, схилив шапку перед Семеном: «Пробач, діду». Глянув на Варвару — погляд на секунду зрадив службову холодність. Поїхали. Тільки пил за вербами, та ущемлена тиша на вигоні.

Вночі Семенові стало важко дихати — ніби хто притис солом’яною подушкою. Варвара поклала йому під голову виварений рушник, пошепки співала стару, ще від прабабів пісню про весну. Дід вдихав рівно, сіро, а потім, на ранковому посвітлі, у нього в очах затріпотіло — і стихло. Пішов без стогону. Варвара не покликала когось — сіла на лаві і довго споглядала на його руки: великі, добрі — ті, що тримали крокву, плуг і внукові плечі.

Опівдні її устромлений під лоб перев’яз не витримав, рана запеклася зсередини, жар кинувся, горло захрипло. Вона пішла так само тихо — як запалена свічка, що догоріла не перед іконою, а посеред хати. Їй ще хотілося встигнути сказати Іванові «не забувай», вона й сказала — через батюшку. Батюшка з воском на пальцях, тонкий, витягнув із скрині недоладне перо, заліпив лист ладаном та смальцем, приклав печать із трьох букв. 

— На Січ, — сказав він племінникові, парубкові з пасіки. — З отарою чумаків підсядеш, далі — човном. Передаси Іванові.