Глава 10. Січ: Перед бурею

"Не в кайданах плаче земля,
а в людських серцях,
що згодилися на ярмо."

Січ того ранку не чекала нас — бо таких, як ми, було забагато. Паралельно нашим слідам, валило ще кілька сотень тих, що вийшли з боліт і перелісся, зі спалених куренів, із розбитих лав під Кумейками. Ніхто не біг обіймати, ніхто не вів до столу. Сторожа з виваляним у смолі носом тільки кивнула: «Живі? Проходьте. Померлих тепер носять не сюди».

Пахло смолою і кров’ю, кисляком і згорілим просом. Під стінами Покрови сушили порох у глиняних горщиках; біля верфі забивали клепки в човни, щоб не текли; за валом, біля млина, промивали бинти прямо у криниці й викидали на шворки, ніби прапори нової держави — без кольорів, зате з правдою. На майдані стояли кобзарі — ще не співали, тільки переби­рали струни, як лікарі перед розтином. Кожен, хто йшов повз, слухав не вухами — плечем, спиною, як слухають вітер перед бурею.

— Богуне, — перший підійшов Карпо Скидан, чорновусий, постать, наче вирізана з обвугленого дуба. — Ледве впізнав: у тебе лице тепер як у стояка — більше тіней, ніж м’язів. Чув, що привалило? Гінці з коронного табору вже двічі прилазили «із миром», третіх чекаємо з печатками. Пропонують «лад», кров обіцяють «зупинити». Еге ж, на папері легко.

— На папері й мертві дихають, — сказав я. — Тільки ми — живі. Де наші?

— Наші — скрізь, — махнув рукою Карпо. — У шинку сваряться з тими, хто за «прощення». На верфі плачуть, коли смола потрапляє на рану. Біля Покрови — вчаться тримати тишу. Сьогодні в обід — рада. Приходь. Яків мовчав три дні, а сьогодні заговорить.

Яківа Остряниця я знав. Він був відомий як досвідчений і шанований військовий командир у складі реєстрового козацтва. Брав участь у кількох військових кампаніях, де здобув авторитет серед козаків. Мені він був знайомий по Смоленський війні (1632–1634), де пліч-о-пліч проривали облогу міста.

Саме як полковник реєстрового козацтва він воював на боці Речі Посполитої проти Московського царства. І саме цей бойовий досвід і статус нам зараз дуже згодиться проти польської влади.

Острянин стояв того дня біля зрубів коша і говорив з людьми по двох, по трьох — без надриву, наче розкладали разом буденну роботу. Чоло — рівне, очі — насторожені, уста — без зайвого слова. Він дивився на Січ, як на ріку перед перевозом: де брід, де вир, де колода, що під водою. Поруч тримався Дмитро Гуня — вус на вусі гострий, очі чорні і рухливі, мов уживлені клинки. Час від часу Гуня кидав короткі фрази, які різали повітря, немов тонкі пилки по сирій дошці. Далі — Кіндрат Бурляй, старий, але плечем міцний, із розсіченою бровою, — той усе зводив слух на ліве вухо і пальцем, як шилом, точив кожну думку до практики: «А як конкретно? А ким? А де брати мотуз і сіль?».

— Ми вчасно? — спитав я у Скидана, коли дзвін прикликав на майдан.

— На війні вчасно той, хто не спізнився у голові, — відказав він і штовхнув плечем у натовп.

Зібралися під навісом, бо вітер видував із грудей навіть те тепло, що лишилося від ранкової юшки. Молодші писарі поставили на стіл лойову свічу; кіптява піднялася догори і зависла під покрівлею, немов чорний пух. Військовий писар, блідий, мов змелена мука, дістав із кишені згорток: сургуч на ньому був товстий, наче напухлий. Печатка — коронна.

— Від Його Милості польного гетьмана, — монотонно повів писар, а серця в людей — то стискалися, то розтискалися. — Мовлено: повернути клейноди, припинити безлад, кращих прийняти в реєстр, решту — по домівках. Бунтівників — на законний суд, який творить милосердя в справедливості. Хто добровільно звернеться під руку короля, того пробачити. Хто не скориться — кара праведна і швидка.

Скрегіт пройшов навісом — не у всіх від образи, в декого від надії. «Може… може, обійдеться?». Хтось шепнув «дітям би хоч живого батька». Хтось зірвався: «а ви — з чого хліб різати будете, якщо нас закують як скот у шлею?». Острянин підняв руку — просто долоню. Гомін, як роз’ятрена рана, зійшов.

— Браття, — голосно, але рівно, мовив він. — Чую страх і чую втому. І те, і те — людське. Але хочу, щоб ми сьогодні зрозуміли одну річ. «Милість», яку носять до нас на папері, не має смаку. Її пахощі — чужий чорнильний запах. Наша милість — це вода у відрі вдови, яку ми не вип’ємо до дна, навіть якщо дуже захочеться. Наша справедливість — це дитина, яку ми не штовхнемо під колесо воза, навіть якщо поспішаємо. Чи є це у їхніх листах? Ні. Там є рахунок на наші душі.

— А лад? — потріскує голос із глибини. — Без нього — миші порозводяться і в голові, і на складах.

— Буде порядок, — озвався Кіндрат Бурляй. — Тільки не той, де скибку відрізають у польському таборі, а той, де черпак — за черпаком і куліш іде в чиюсь миску рівно. Бо без хліба зброя — балавачка.

— Я скажу ще простіше, — встав Гуня, і його слова запиляли, як по дубу сухому. — Той, хто сьогодні візьме на язик «прощення», завтра візьме за горло сам себе. Бо йому скажуть: «ти добрий, ти зрозумів». А потім прийдуть уночі і заберуть із його двору все — і скажуть: «ти ж добрий, мовчи». Ми вже мовчали — на шибеницях Кодака. Тепер будемо говорити.

— Говорити — добре, — тихо, але твердо, обізвався я. — Але треба ще й ходити. Я взяв би на себе берег Смотрих, і далі — Гнилокіш. Там проходи тонкі, там можна підсадити коня, а можна й людину витягти. Дайте мені людям не голосистих, а уважних, буде діло.

— От бачите, — усміхнувся краєчком уст Бурляй. — Говорить — і робить. Іван Богун — годиться на дим і на воду. Дам йому десятки два — він їх на ноги поставить, і вони не розбіжаться.