Глава 9. Нескорені. Честь понад життя

"Ой, шукали, шукали козака,
Ой, шукали, шукали козака.
І знайшли, і знайшли молодого козака,
Ой, знайшли, і знайшли молодого козака.

Лежить на Макіївці, голову схилив,
Ой, лежить на Макіївці, голову схилив,
Він очі закрив — душа в небеса полетіла,
Ой, він очі закрив — душа в небеса полетіла"*

Болото тяглося за нами, мов чорна пам’ять. Вода схоплювала литки крижаними зубами, очерет шипів у самі вуха, і кожен крок був не кроком — виторговуванням у землі ще одного подиху. Я йшов попереду, щит на спині обмерзав тонкою лускою, руків’я шаблі ковзало в мокрій долоні. За мною дихали мої — вже не десяток, а жмут живих і поранених, змочених кров’ю, потом і річковою тванню, що пахла гнилою травою та іржею. Остап і Демко по черзі несли Никодима: під ним рипів сирий зруб, оперезаний ременем, куди ми вклавши його, щоби не втопився в твані. Коли Демко мінявся з Остапом, з рота в нього виривався короткий білий димок — не від люльки, від болю в плечах.

— Іване, — озвався Никодим, — неси не мене. Неси тих, що далі підуть.

— Замовкни, — сказав я тихо. — Доки в тобі є голос — в нас є одна дорога.

Він усміхнувся — тонко, ніби тінь від усмішки.

Крига, що схопила зверху цей розімлілий світ, співала протяжно, як старий коваль, що дме в міх і знає: сьогодні роботи ще не кінець. Глибше, під потрісканою шкурою, текла темна вода, і час від часу вона брала за щиколотки так, що в очах темнішало. Я вмочив долоню, торкнувся до вуст — присмак солі й мулу. «Запам’ятай, — подумав, — тут проходить межа між тим, хто здався, і тим, хто ще стоїть». Бо той, хто обрав цей шлях — не короткий і не прямий — уже не може повернути назад і сказати: «я помилився». Помилка тут пахне смертю.

Вітер з півночі бив у потилиці, як тверезе слово. Ми йшли в ньому, пригнувшись, наче крізь чужу молитву: знаємо, що не нам адресована, але мусимо пройти. Між очеретами мигтіли жовті зірки торішнього осоту, за ними — темні купини, що відокремлювали глибоку воду від тієї, де ще можна переставляти ноги. Раз на раз вибухав глухий хляпіт — хтось провалювався вище колін; двоє підхоплювали, витягали, і знову — рух.

Ми трималися рукою за руку, за комір, за ремінь, щоб не розсипатися. Тиша в нас була не з брак слів — з браку зайвого. Від болота слова стають коротшими, а думки — яснішими. Я думав тільки одне: довести цих людей до твердої землі. Бо якщо доведу — матиму право говорити далі. Якщо ні — ніхто нічого мені не винен.

Берег, твердіший, ніж ця трясина, підповз із темряви, як звір, що втомився нишпорити й ліг. Ми вилізли на нього, слизькі, чорні — мов витягнуті з діжки дьогтю. Ледь чутно дзенькнула залізяка — то Савка поставив на землю гаківницю. Десь близько запахло сухою корою — багаття. Я підняв руку, і ми посунули туди — обережно, щоб нас не почули ті, кому ми не раді.

У балці, що йшла півколом, палахкотів невеликий вогонь, у захистку від вітру. Біля нього сиділо чоловік три десятки, не більше: обірвані, з очима, що запам’ятали все й забули все. У них на щоках блищав той самий болотяний глянець, на руках — той самий тремтячий бруд, у ротах — той самий запах кислої слини від страху й злості. Але в поглядах була інша річ — іскра не згасла.

— Свої, — сказав я, виходячи на світло. — Канівський. Ті, що не віддали.

— Свої, — відповів старший між ними — бородатий, вуса вросли в щоки, мов старі коріння. — Уманський, Корсунський, кілька реєстрових — таких, що нас не покинули. Всі — ті, кому сором важчий за життя.

Ми посідали колом, але ближче до землі, ніж до вогню — тепло вабило, але й видавало. Від диму щипало в очах, але сльози виправдовувати не доводилося: тут усі розуміли, що значить «вийти з болот». Хтось із корсунців дав мені ковток кисляку — на смак, як чекання весни. 

— Що там? — спитав мене бородатий.

— Там, — відповів я, — зрада при вогні й лист від Потоцького, направлений тим хто обрав шлях страху, а не честі і волі. Сказали: «дайте нам гетьмана — і поверніть собі життя». І хтось повірив, що правду можна поміняти на милість. Завтра мали виконати. Ми не дочекалися завтра.

Вогонь лизнув вологу — зашипів. Хтось скреготнув зубами.

— Я чув, — сказав другий, молодий, тонколиций, з перев’язаною щокою, — що Караїмовича теж віддадуть. 

— Віддадуть, — відповів я. — Бо коли занадто довго слухати чужий страх, починаєш чути його як власний розум.

— А ми? — озвався хлопчина з тріщиною на губі. — Ми тепер хто?

— Ми — ті, хто не зрадили, — сказав я просто. — Те ім’я важче носити, ніж «переможці» або «піддані». Але воно не знімається ні в дощ, ні в крові.

Поки ми говорили, Остап і Демко обережно зняли Никодима з носилок і підсунули ближче до тепла. Він лежав блідий, як туман уранці; рукава свитки промоклі й чорніли від крові, а найстрашніше — тиша в його подиху: то розтягується, то стискається, наче в нього всередині хтось перецькує ковдру.

— Іване… — кивнув мені Демко. Я сів навпроти.

— Ти тут? — спитав я Никодима.

— Тут, — губи ледь ворухнулися. — Ти вивів нас?

— Вивів.

— Тоді — не носи мене далі, — прошепотів він. — Веди тих, що ще мають дорогу. Я своїм — набігався.

— Замовкни, — сказав я, і мені здалося, що я кажу це не йому, а собі: щоб не зламався голос.