Глава 8. Кумейки. Частина друга: Зрада

Після того дня земля під Кумейками дихала не повітрям — парою крові. Чорна рілля, на яку впав морозець, парувала там, де гармати розпороли ґрунт, і кожен крок віддавався в кістках, ніби ми йшли по ребрах велета. Ніч сіла на табір, як втомлений птах: крила — це кирея над пораненими, дзьоб — це сурма, що більше не має сили подати знак. Возами замкнулися в кільце, протягнули мотузи, підперли колеса кілками, накинули поверх старі повсті. Між возами, у вузьких «вулицях», світилися низькі вогні — жовті, як очі лисиці. І всюди — люди: затиснені, почорнілі, старі з лиця, хоч і молоді з літа.

Першою прийшла тиша — та не мирна, а натягнута, як струна, яку тримають дві ворожі руки. Потім з’явився звук, від якого вночі дрож іде плечима: шурхіт — не мишей, не очерету, а думок, що точать дерево зсередини. Дехто молився пошепки, дехто пив із баклаг, черпаючи смуток разом із кислиною. Поранені стогнали, і в тому стогоні було більше сорому, ніж болю: «вижив — а чим заслужив?».

Я обійшов свій десяток — уже не повний: замість десятьох — дев'ять. Марко лежав під повстю, блідий, як місяць у льоді, мертвим...; пораненого Никодима перемотали полотном, кров проступала темною вологою. Решта сиділи над вогником: Остап підрівнював кремені, Демко розміряв на долоні ріжки з порохом, Лебідь, сховавши сопілку, просто дув на пальці, аби не змерзнути. Я нахилився до кожного, торкнувся плеча. Плече живого відповідає інакше, ніж мертве — там завжди є рух, хоч би який малий.

Коли в надворітті з’явилися гінці Потоцького, їхні тіні пішли попереду, мов два довгі ножі. У кожного — панцир, на плащах — темні плями, не розбереш: багно чи чужа кров. Передній зняв рукавичку, показав долоню: мовляв, «із миром».

— Від коронного гетьмана честь і слово, — сказав він українською, пом’якшеною чужою гортанню. — Панове козаки, панове старшини. Тяжкий день відбувся. Не доводьмо до безтямства. Його Милість Потоцький пропонує милосердя: рядові — по домівках, при добрі, при сім’ї. За умови: ватажки — до гетьманського намету. Суд правий і швидкий.

— Суд? — гетьман Павлюк — стояв у світлі невеличкого вогню, і полум’я ходило його вилицями, як тінець. — Правий суд на нашій землі бачено рідко. Ми не татари, щоб за ярлики свою волю міняти.

— Йдеться не про волю, — ударив словом гінець, мов клинком по крижці, — йдеться про лад. Поспільство ваше ходить у здобич і карає панські двори без розбору. Король лад любить не гірше за вас. Верніть клейноди, покладіть булаву — і кожен піде в свою хату. Кров спиниться.

— Кров зупиняють не печаткою, — спокійно мовив Дмитро Гуня. Він постав, наче виріс із тіні. — Її спиняють тоді, коли з наругу знімають руку. Ви хочете, щоб ми самі себе зв’язали?

— Ми хочемо, — втрутився другий гонець, нервовий, як кінь перед мостом, — щоб непотрібний бунт скінчився. Бо завтра ми розчавимо вас без жодної милості. Сьогодні ж милість пропоновано.

Слова «милість» ковзали по таборі, як лезо по сирому. Біля мене хтось прошепотів: «А може, й правда? Дитина вдома. Мати…» Інший шипів: «Заткнись». Я бачив, як між возами ходить тінь, що не має ім’я, — зневіра. Вона любить ніч і людську втому.

Коли гінці відійшли під наглядом, почалася рада. Не та, що на майдані, з корогвами і сурмою, — під возами, між бочками, на мішках та щитах. Хтось приніс лампу з мутним склом, поставив на покришений ящик пороху — і всі ми застигли на вдиху, поки якийсь розсудливий опустив її долі.

Гриць Кришна, один із старшин, говорив рівно, як людина, що вже порахувала за всіх:
— Братчики, не дитина я і не боягуз. Але треба дивитися правді в очі. Пороху — кіт наплакав; гармат — як на ярмарку сопілок; в атаці сьогодні згризли нас, як вовки худобу. Чи маємо ми сили триматися ще день-два? Нема. І наступного дня поляки нас візьмуть без пощади. А так — життя збережемо. Родини — збережемо. Кіш — уціліє. Віддаємо ватажків — і йдемо.

— «Віддаємо ватажків», — повторив сотник Богдан Хмельницький, повільно, ніби пробував на смак гірку траву. — Сьогодні — Павлюка. Завтра — тебе. Післязавтра — мене. Ваша «правда» — це крига під ногами. Крок — і ти в чорній воді.

— Не з пафосу, а з голого розуму питаю, — втрутився хрипкий голос. То був ще один старшина Кіндрат Бурляй — сивий, високий, шрамом поперек брови. — Чи виконають вони слово? Коли віддамо своїх — чи пустять нас до хат?

— Гарантія — слово коронного гетьмана, — холоднувато відказав Кришна. — На війні ліпше мати слово ворога, ніж відсутність розуму свого.

— На війні краще мати спину брата, — сказав я і сам здивувався, як рівно це прозвучало. — Бо слово ворога — то вітер. Сьогодні теплий, завтра північний.

Шепіт прокотився між валками. Хтось почав підносити голос на мене: «Десяточок зібрав — думає, рішенням світу командує». Я відступив на крок — аби не дати своєму гніву стати чужому приводом.

Під саму північ принесли ще одну новину: «реєстрові, що стоять при поляках, обіцяють ручатися, аби нас по домівках пустили, тільки віддайте Павлюка з товаришами». Новину носили, як розпалений кочергу, — боячись обпектися, але тішачись його теплом. На очах у багатьох запалало оте небезпечне світло: «може, обійдеться…»

Павлюк стояв, схиливши голову, як дуб під хуртовиною.
— Кому життя — за всяку ціну, ідіть зі словом «пощади», — сказав він. — Я не тримаю нікого. Але мене ви не поведете, як теляти на мотузці. Я до останнього за правду стоятиму.

— Ти поведеш усіх на смерть, — різко кинув хтось.