Глава 8. Кумейки. Частина перша: Битва

"Ліпше смерть стоячи, ніж життя навколішки".

Ранок під Кумейками зійшов не світлом, а гуком: земля під валами тріснула, наче під нею прокотили камінний млин. Ми стояли на лівому виступі нашого табору — дві «вулиці» возів, колеса вкопані по вісь, між ними рів, на проміжках — гаківниці, в мішках по жмені пороху на брата. Перед нами тяглася підморожена рілля, зліва ліг тонкий язик болота, за плечима чорнів верболіз Ірдині. Дим із наших кухонь смердів учорашньою юшкою й сирою смолою — і навіть той запах здався мені чужим, наче вже не наш.

— Гніти не жалійте, — сказав я своїм. — А порох — жалійте. По диму не палити. Сидіти низько. Лише коли побачиш око, тоді й ціль.

Остап кивнув, затягнув шкіряний ремінь на піхвах. Демко переклав ріжки в праву пазуху, лівою пригладив вуса — нервове, але точне. Хведір посміхнувся одним кутком рота, хоч у погляді зайвих веселощів не було. Савка, низький і плечистий, протиснувся під борт воза й поклав поруч із собою сокиру — на випадок, коли доведеться різати не ворога, а колеса, щоб вони не здригнулися. Лебідь, наш мовчазний сопілкар, накинув через шию лямку від гаківниці; він грав у мирі, а тепер тримав дерев’яне ложе так, ніби воно — струна. Никодим кульгав — стегно ще не загоїлося після осінньої сутички, але очі світилися вперто. Марко, наймолодший, теребив рукав, поки я не встромив йому в долоню короткий ніж: «для ближчого». Миклаш нюхав вітер — справді, від ріллі тягло морозною глиною й чимось різким, чужим — чистий порох коронних не пахне, він ріже.

З висоти пагорба клацнули лафети. Перший шквал коронної артилерії посипався на наш передній ряд, і відразу злетіло в повітря з півколеса та дві бочки землі. Дерево заспівало тріском. Картеч била низько — глушити щілини, знімати гаківницькі гнізда. Я стиснув плечем щит, притиснувся до воза, відчув, як волога від колеса пробивається крізь свиту — і це було добре: холод тримає голову вкупі.

— Не висовуватися! — кинув. — Чекаємо їхній дим.

Драгуни поповзли першими — «козликом», по двоє, по троє, падаючи й підводячись, сипонули вогнем у наші проміжки. Гніти на їхніх ґнотових пищалях жевріли рівно — то значить, порох сухий. Я дав знак Лебедю: короткий постріл упритул, щоб відбити їм бажання підходити на відстань каменя. Громихнула наша гаківниця, і з ближнього драгуна злетіла шапка — він сів на хвіст, завив і поповз назад. Позаду нього двоє опалили з коліна в наш бік; куля вдарила в бортик воза між мною і Савкою — дерево заспівало, мов струна, і затихло.

Перший ривок кінноти я почув, ще не побачивши: земля під пальцями загуділа дрібною трясою. Гусарський клин не ліз грудьми в колеса, він ковзнув дугою по нашому лівому краю, де мерзла рілля прихопилася плівкою льоду. Я витяг Остапа й Хведора, ми пройшли короткий «винос» з-під борту — щит під нахил, крок-стій, крок-стій — і через мить я вже дивився в очі вершнику. Вони були чисті, холодні. Його спис ішов мені в горло, але чайка під щитом закрила дюйм зазору, і вістря пройшло над плечем. Я різонув по ременю, що тримав спис, — шкіра тріснула, древко ковзнуло йому в долоні, Остап підчепив коня під живіт, і вершник перекинувся через шию тварини, вдарився спиною об мерзлу грудку, закричав по-польськи щось про «Матку Боска». Хведір одним обертом добив його тихо, як добивають поранене теля — без зайвого шуму, з повагою до життя, що йде.

— Назад! — стиснув я. — Не залипати, не рвемося далі!

Ми вклякли за колесом, і в ту ж мить нова черга картечі прошила повітря там, де наші голови були секунду тому. Дим ліг на нас мокрою рядниною. Я намацав плечем воза — твердо. Добре.

— Демку, — сказав тихо, — забери двох, перевір, чи живі наші гнізда праворуч. І ріжки принеси. Не геройствуй.

Він кивнув — і зник у диму. Я знову розправив людей: Савка на борту, Лебідь із гаківницею в проміжку, Остап під бортик, Хведір на ліву кромку. Миклаш — очі, Гнат — слух. Марко — біля мене, «для ближчого».

Піхота коронних підкачувалася уперед посіченою хмарою — «німецькі» баталії щільно, з пиками, штиками, з невисокими щитами — «собачими норами», за якими сховаєш хіба що голову, але й цього вистачає, щоб підійти ближче. Вони насипали фашини в наш рів, занадто вправно, як для людей, що неоднораз бачили наші вози. Я стишив подих і різко випростався, вистріливши з короткого самопала — на такій відстані промахнутися важко. Один із піхотинців виронює фашину, валиться набік, його товариш тягне його за комір назад, і за ту секунду наші встигають метнути дві-три каменюки, першу — в їхній щит, другу — в пальці, що тримають гак на колесі.

Праворуч щось тріснуло. Я озирнувся: в центрі, там, де поспільство тиснулося від самого ранку, два вози зірвалися з зачепів і повзли, як воли, підштовхнуті чужими руками. Там одразу утворився язик порожнечі — й у нього, наче лис у курник, увійшла коронна піхота. Їхні офіцери гаркнули щось коротке, і вони, не кричачи, настилали під себе фашини, чіплялися гаками за борт — і були вже всередині. Ззаду, з туману, виросла кіннота — не вся, клином, а грудкою — добити розрив.

— Тримайте ліво! — хриплю. — Центр без нас не вистоїть, але ми тут — їхній ніж у ребро!

Гусарський клин знову «лизнув» наш край. Я, не думаючи, повів трьох — Остапа, Хведора, Савку — на короткий підступ. Ми вийшли з-під борту, сховалися у тіні чагарника, що проріс біля колеса, і, коли вершники підскочили, ударили в підніжжя коней: не в груди — низом, в сухожилля. Коні заверескли, один став дибки, вершник впав назад, розпластавшись, і, падаючи, вдарив мене шаблею по плечу. Різкий, гарячий біль спалахнув і згас — кираса взяла, але кромка металу торкнула м’яса. Я зціпив зуби й відскочив, прикривши своїх щитом. Ми вкотилися назад у лоно возів, і через мить там, де ми стояли, знову шипіла картеч.