Глава 7. Повстання Павлюка. Частина друга: Осінній похід

Вересень узяв землю в тверді долоні, і  ми пішли, не озираючись. Зі Січі вийшли мовчки — так виходять з батьківського двору, коли знаєш: повернешся уже іншим. Мій десяток ішов у голові колони: Остап праворуч — жарт у нього завжди напохваті, але очі уважні; Демко — з-під брів слідкує за кожною дрібницею; Хведір — мов камінь із печі, теплий і важкий; Ярема — тихий поліщук, витримає будь-яку тишу; Миклаш — чуйноплечий, чує кінь і вітер; Лебідь — сопілкар, щоб тиші не заростали очеретом; Гнат — легкий на ногу; Савка — коротконазваний і короткоударний; Никодим і Марко — новаки, але руки у них уже говорили так, як треба. Місяць до цього, ми здійснили наказ отамана і, несучи за плечима нові вісті повернулися на Січ. Маючи наші вісті, старшина та гетьман мали мудрий розсуд, куди шаблі повертати. І ухвалили: час настав, рушаємо!

Перші села приймали нас насторожено: вікна — як очі під хусткою, комини — як пальці, що показують на небо: «чи не зірветься буря?» Я виходив до майдану, знімав шапку, говорив просто: хто ми, звідки йдемо, за що. Слова мої не були красними, зате в них бриніли наші порізи. Люди дивилися спершу на мене, а потім — на обличчя моїх хлопців. На обличчях — не лиск, а праця: це і переконувало.

— Пани кажуть, що хто не в реєстрі — той розбійник, — буркнув староста з одного села, сухий, як висушений соняшник. — А ви кажете — брат?

— Розбійник — той, хто бере без міри, — відповів я. — Ми беремо стільки, скільки здатні повернути боєм. Хліб — за кремінь. Дах — за сторожу. Слово — за слово.

Підійшов священник, білий від муки, видно — хліб місив перед нашим приходом.

— Люди в нас — як ріка: коли їм загатою перегородити, підмиють берег, — сказав він. — Не мета моя — благословляти війну. Але коли приходять драгуни «по ординації» — вони не про Бога кажуть, про панську ласку. А ласка до козака — як крижина: поки лежить — холодно, як зникне — мокро. Сідай, сину, перепочинь. І не знущайся з чужого горя, як маєш силу.

Ми сіли. Я, поклавши долоню на стіл, спитав:

— Чи доводилось вам бачити, як людей ведуть «виписаних»?

— Тут, у Нагірному, — кивнув священник. — Облава на ярмарку. Вивели п’ять душ до панської брами. Жінки — в коліна, діти — в плач. Тоді один козак, низовий, що приїхав по сіль, став між колоною та воротами і тільки сказав: «Пропустіть». Його вдарили держаком. Він не відступив. Другий прийшов. Третій. Не бились. Стояли. І те стояння стишило прути. Панський урядник, бачачи, що справу можна втратити, кинув: «Забирайте своє лайно». Вони забрали «лайно» — тобто людей. Відтоді тут знають: іноді не треба махати шаблею — треба стояти.

— За це і дякуємо, — сказав я. — Можемо лишити двох на нічній сторожі біля вашого млина. Завтра підемо далі. Потрібно двадцять сухарів, мішок проса і трохи солі. За це віддамо міцні кремені.

Староста стиснув губи — це в нього була усмішка — і кивнув. Увечері на ганку шинку Лебідь витяг сопілку і заграв так тихо, що пси перестали гавкати, а зорі присіли ближче. До нас підсів хлопець, що перед тим соромився підійти: на руці в нього обпечений слід — видно, ловив казан із вогню.

— Пане десятнику, — прошепотів, — я з вами піду. Я не в реєстрі. Я — ніхто. Хочу бути кимось, поки серце ходить.

— Спочатку будь сином, — сказав я. — Хай мати благословить. І знай: «кимось» стають не там, де кричать, а там, де роблять. Знайдеш нас під Черкасами. Скажеш — «від Богуна». Зрозуміють.

Другого тижня вересня ми вже мали першу «дрібну» сутичку. На роз’їзді біля старої переправи на Тясмині зіткнулися з драгунською четою — двадцять п’ять душ, коні в латах, обличчя в півмасках. Я махнув рукою Остапу — і той беззвучно зник у лозах, підсік старшого коня під живіт, так, що той став, як дим, і впав. Я з двома кинувся до середини, де офіцер, видно, шукав словом «стій» наш страх. Не знайшов.

— Чиї будете? — кинув він польською.

— Річкові, — відповів я. Короткий спалах сталі - і він, наче підкошений вітром, повалився з коня додолу.

Зіткнення було коротке: вдарили, положили їхніх сімох і розчинилися в лозах. Хведір приволік дві рушниці «німецького строю», Демко — торбинку з пістонами, Савка — бляху з гербом. Я сів на корч, витер лезо, сказав вголос те, що кожен мав подумати: «Не тратьте людей на дрібне. Робота наша — гасити велике, а дрібне хай висихає саме». Відтоді ми розбирали коні, як руки: як ступають, де б’ють, чиї підкови. Миклаш, що нюх мав на коня кращий, ніж на горілку, зразу визначав: «підкова «пруська»; «підкова «краківська»; «сірий робочий». Коні теж говорять, якщо знати як слухати.

Від села до села росла людська підтримка — і водночас розповзалася недисципліна, ніби пролитий кисіль. У Пушкарівці хлопці, що до нас прилучилися, рознесли шинок — «за старі образи», казали. Я поставив їх обличчям до стіни, дав їм лопати і сказав:

— Тут копаєте для громади погріб. До світанку. Не закінчите — я вам закінчу. У нашому війську «своє» не значить «моя воля». «Своє» — це «спільне».

Ображалися. Потім посміхалися криво. Потім — дякували. Лопата лікує зайвий кип’яток.

Павлюка ми бачили щотижня-другого: він приїжджав, як блиск пожежі — різко з’являвся і зникав, лишаючи після себе впорядковані вози і короткі накази. У Черкаському краї, під Єлисаветином, відбулася перша велика рада в полі. Старшина сперечалася, як уміє стара сім’я: тихі, як Караїмович, клали обережні слова, мов камінці в брід; гострі, як Кривенко, різали ними лід, не чекаючи морозу.