Глава 7. Повстання Павлюка. Частина перша: Рада

«Сам собі і воля, і доля».

Січ того літа дихала не радістю, а тугою, ніби по всіх кутках їй повтручували мокрої вовни. Повітря між куренями було густе, мов дим з сирого багаття, і в кожному клубку крилася нетерплячка: ось-ось брязне тулумбас, і нам доведеться покласти на терези не тільки булаву, — покласти себе.

Майдан ще порожній — але вже чути, як під ним ходить земля. На валу — прапор із білим хрестом, темний вітер гладить його, як руку по шраму. Оглядаю ряди куренів: Канівський, Корсунський, Дінський, Уманський… На кожному порозі — свої очі й свій спомин. Після Смоленська ми стоїмо інакше: плечем до плеча. Здалеку тягне смолою з верфі, кислою парою з кузень, солоною рибою з рундуків; у цій парі — наше ремесло війни, що не вміє складати зброї навіть тоді, коли пісня велить.

Тулумбас ударив рівно, і тиша, мов кропива, присіла. Осавули розтягли лави, писар пробував гусячі пера на власних долонях — бачу цятки чорнила, наче сліди від куль. Старшина зійшлася окремо, на тінь від церкви Покрови: обличчя кам’яні, мов уже вирізьблені на майбутні думи. І в кожного — свої рахунки до світу, до короля, до власної долі. Ми вийшли на раду не святкувати, а різати вузол.

Над усім гойдалася одна пам’ять — свіжа, як кров: Іван Сулима. Ми ще вчора шепотіли його ім’я, як паролю: як він, наче з темряви, підкрався до Кодака, розбив королівську твердиню, як вивів невольників і відпустив дим на панські очі. А потім — як його видали «свої», як повели під меч у Варшаві, і як прийшов папір із печаткою, в якому наші руки зробилися «неправильними». Відтоді над кожною булавою висить тінь зашморгу, і кожна рада чує у собі два голоси: «пильно» і «зараз».

Я стою в лавах Канівського: Остап праворуч — той самий, що ще під Самарою різав вервицю з ясиру; ліворуч Демко — молодий, але очі мають море; далі — Ярема, міцний, мов корінь, з поліською тишею; Хведір — рубець на щоці, сміх у горлі; Савка — короткопалий, мов десять цвяхів у кулаку; Миклаш — прислухається до вітру краще, ніж до людей; Лебідь — сопілкар, що тримає тишу; Гнат — легкий, мов шерхіт очерету; і ще двоє — Никодим та Марко, новаки, у яких під шкірою ще живе селянське тепло. Десять лиць. Десять голосів. Мої.

Коли на середину вийшов Павло Бут — Павлюк, майдан хитнувся, ніби підпливаючи. Ішов він без золота, без заграв, у простій свиті, але тримав голову високо, наче вже знав: сьогодні земля під його ногами стане іншою. Вуса темні, густі; на вилицях — суха рішучість; очі — не яма, а жар, який уміє горіти довго. Він зупинився, обвів нас поглядом — не через, а всередину кожного — і я почув у собі запитання: «Готовий?»

— Браття! — його голос розрізав повітря, як клин. — Доки будемо рабами на власній землі? Доки панські грамоти вирішуватимуть, хто з нас козак, а хто «зайвий»? Ординація скувала наші руки й наші роти. Сьогодні — час вернути собі не тільки шаблю, а й голос.

Гамір пішов, як хвиля по камінню. Одні крикнули «любо!», інші мовчали, стискаючи шапки. Старшина не поспішала: їхні очі міряли не слово, а наслідок.

Устав Ілляш Караїмович: сива голова, обличчя зважене, як долоня досвідченого коваля. Він підняв руку — тиша сіла.

— Павле, — сказав він рівно, — слово твоє гаряче, серце твоє — правдиве. Та булава — не тільки шабля, а й хрест. Згадайте Сулиму. Пішов на Кодак, зруйнував твердиню, відмикнув кайдани, а в плату — зрада і шибениця. Чи маємо ми силу не лише почати, а й довести? Чи не ведемо людей на ту саму дорогу, де вітер знає тільки одне слово — «пізно»?

— Довести мусимо! — різко відрізав Дмитро Гуня, кремезний, широкоплечий, обличчя в шрамах. — Бо інакше ми вже мертві. Коли наших скоротили до семи тисяч, коли братів «виписали», коли покусилися на нашу волю, Січ! — хіба то не смерть? Тільки без могили. Краще смерть у бою, ніж життя у ярмі. Король з нами дружить, коли йому треба; коли нам треба — в нього знаходяться панські поради як нас поневолити.

— Я не про страх кажу, — спокійно додав Караїмович. — Я — про рішення. Ворог любить наш крик. А ми маємо любити свій крок. Слава — гарний повід, але кінь від нього не стане сильнішим.

Гомін затріпотів, як крила птаха в сіті. Я бачу, як двоє реєстрових щось шепочуться, хтось киває на Кодацький бік, мов там і досі стоїть невидима твердиня, що сміється з нас. У вухах бринить ім’я: Сулима. І за цим іменем — тріщина. Наш страх називається «видали свої».

Павлюк підняв руку — і звук упав.

— Я не обіцяю легкої дороги, — сказав він. — Обіцяю дорогу чесну. Нас хочуть зробити тінню у власній хаті. Ми ж маємо стати світлом. Якщо нас не чують — почують нас, коли підкова стане на їхню мову. Я йду не ради слави, а ради братів, що сьогодні безіменні. Хто зі мною?

— Любо! — мов грім, прокотився майдан. Але в тому громі було й інше — низьке, важке, як передгроззя: «А що потім?»

Старий обозний, знаний кожним куренем, вийшов наперед, оперся на палицю.

— Коли буря в морі, краще мати весло, ніж сидіти на березі, — мовив. — Хай Павло Бут — Павлюк — держить весло. А ми всі — в човен.

Гуня виніс булаву: важка, яблуко побите, на кінці синій шнурок вицвілий — така булава не про парад, про зброю. Павлюк прийняв, схилив голову; десь ударив дзвін у Покрові. Його підняли на шапках — не високо, щоб не став чужим. Кругом, як хвилі, пішли «любо», «слава», «дай Боже». Я бачу, як Караїмович дивиться довше, ніж треба, — невеселе «так» у його очах.

Тим часом писар Богдан, що вів реєстр ради, записував нове ім’я під словом «гетьман», що ще раз підкреслювало лідерство над усіма козаками що висупили проти польської влади. Перо шурхотіло по шорсткому. Я подумав: чорнило теж кров, тільки тихіша.