Глава 6. Після війни. Випищики і реєстр

«Козацька доля — то не шлях додому, а шлях у вічність».

Степ зустрів мене тишею після грому. Під копитами коня чвакав в'язкий грунт, вітер злизував з трави нічну росу, жайворонок дзвенів у небі, ніби пришпилений до сонця. Після Смоленська ці запахи — жито, дим із печі, мокра верба — здавалися не просто пам’яттю, а молитвою, сказаною моїм дитинством за мене дорослого. Я повертався — не як переможець, не як жебрак; як той, хто взяв у війни ремесло тримати темп і тепер ніс його в рідні дворища.

Село вигукнуло мені назустріч вівчарськими гавкотами, гоготами гусей і жіночим «ой, та чиї ж то коні?» біля тину. Над стріхами стояв дим — каблучками, мов хрести на воді. На тину сушилися вишиті рушники: чорний хрестик, червона калина, синій хвильник біля краю — мати так уміє, щоб навіть нитка пахла життям.

Мати першою вибігла на подвір’я. Легка, висохла, але очі — глибокі й живі. Встиг лиш скинути з плеча тороки — і вже тонкі, міцні материні руки обвили шию, як оберіг. Нюхала мою свиту, шепотіла: «Стій-стій, синку, дихни — о, Боже милостивий, порох, дим і степ… живий!» Сльози були гарячі, як свіжий хліб.

Дід Семен вийшов повільно, обперся на палицю, підкрутив вуса — ті самі, що в дитинстві лоскотали мене, коли він підкидав на руках і сміявся «та це ж мій шулік, мій Іванчик». Тепер сміх був глибший.

— Ну що, Іване, — потер долоні. — Побачив чужі вали, щоб своїх не боятись? Дивлюсь у очі — не ламаються. Значить, не збрешеш і собі, і землі.

Я вкляк перед ним, поцілував руку.

— Діду, — сказав, — у чужих ровах земля така сама холодна. Тільки в нашій — тепло. Бо своя.

— У своїй землі й смерть — як сон, — відповів він просто. — А живим — робота.

Мати вже тягла мене в хату: на столі — глечик із сирівцем, хліб, що тріскався теплом, миска з тушкованою ріпою, шмат сала, прихований «для Іванка». Я їв і мовчав — інакше кісточка в горлі б стала — від переповнення. На покуті звисала материна свіжа вишивка — «сім кіс, одна доля»: сім ластівок над узорами нив. «Ший, мамо, ший, — подумав, — бо нам ще довго нитку тримати».

Я ходив селом, ніби вперше: дивився, як на подвір’ях мнуть коноплі, як ковальська кузня дихає, як на призьбах сидять діди з люльками й радять, котрий сорт ячменю піде під зяб. І там, біля криниці, в тіні верби, я побачив її.

Уляна. Дочка Степана-коваля. Пам'ятаю, як колись, вона ще кидала в мене яблуками і сміялася так дзвінко, що навіть горобці під стріхою замовкали послухати. Тепер — не дівчатко: хустка на потилиці, обличчя чисте, як глина після дощу, погляд — прямий, темний, в якому є і бистріна, і глибина. На плечах — коромисло, в руках — відра, і вода в них тремтить, ніби серце перед словом.

— Іване… — тихо сказала, ніби боялася порушити відкриту мною ноту. — Вернувся.

— Вернувся, — відповів. І відчув, як голос раптом не слухається — зрадливо бере вищу струну.

Вона поставила відра, стерла долонею вологу з чола — рух простий, а я побачив у ньому весь шлях, що ми маємо пройти: разом чи окремо.

— Ти став інший, — сказала після паузи. — Ніби стояв проти велетенського вітру й навчився не хилитись.

— А ти стала така, що не хочеться нікуди йти, — відповів. — І від того хочеться йти ще далі — щоб було куди повертатись.

Вона усміхнулася очима. За нами дзюркотіла вода в журавлі. Десь на луці закричала дитина — буденно, без трагедії, — і в тій буденності я відчув, як серце босіє, як у дитинстві, коли торкаєшся теплої землі.

— Сьогодні вечорниці в Карпових, — сказала Уляна. — Прийдеш?

— Прийду, — сказав я. — Прийду на всі твої вечорниці, Улянко.

Дні пішли, як зерно в млин: рівно, повно. Дід Степан піднімав мене на світанку: «На ріллю. Земля не любить тих, хто спить довше за неї». Мати вчила нових стібків на рушниках, показувала, як робиться «ламаний огир»: «Щоб доля не ламалась, а ламане — обламувалось». Я різьбив кілля, ладнав тини, допомагав на млині, а вечорами  заходив у кузню.

Кузня Степана-коваля — як серце: удар-видих, удар-видих, іскри — як зорі, тільки ближчі. В кузні пахло залізом, вугіллям і волею. Степан був кремезний, рудий, але в очах — усміх; руки — чорні, нігті — короткі, як правда. Я зайшов — він підняв очі, кивнув, не перериваючи ритму. Коли витяг з жару червоного, мов світанок, ножа і ввігнав його в воду, пара зойкнула, як поранений кінь. Лише тоді заговорив:

— Ну що, Іване. З диму в дим. У війні вчилися — вдома не розучимось. Бачив світ — вернувся до ковадла. Правильно. Без ковадла шабля — лише залізяка.

— Вернувся, аби знов піти, — не втерпів я. — Але між цими двома дорогами — хоч трішки пожити.

— Жити — то молот і ковадло, — буркнув Степан. — Як поміж них не вмієш — не вмітимеш і на полі.

Уляна стояла осторонь, дивилась, як я беру кліщі. Я взяв розпечену підкову, поклав на ковадло і раптом відчув, що улюбив кожен удар молота. Бо в кожному ударі — ритм, який спасав мене під Смоленськом. І тут він — теж спасав: від розмов, від зайвих думок, від того солодкого болю, який зветься «може, лишися».

Після роботи Степан виніс кухоль квасу, сів зі мною на лаві.

— Слухай, Богун, — сказав. — Чув, що там, на самій горі, придумали ту їхню ординацію*?

— Чув, — відповів глухо.