Глава 5. Смоленська війна. Частина третя: Капітуляція

«Коли лави сходяться клином, вирішує не крик — вирішує темп».

Ранок ударив у поле сухим вітром, що розірвав пороховий дим на довгі свищі. Унизу, за ровами, ще темнів московський стан — важкий, обчохлений, з баштами на колесах і жерлами, що стирчали, як ікла. За довгі місяці облоги вони вросли в цю землю, мов у лихоманку. Та сьогодні, від перших труб, я відчув: коло замикається не на нас — на них.

Ми стояли крайньою хвилею — запорожці, а поряд, через рів і два «трикутники», виднівся реєстровий полк: старі, суворі, мов тесаний дуб, хоругва з біло-червоним полем і чорним хрестом на кінчику — знак «держать закон», навіть коли його пишуть не вони. Командири перегукувалися стисло: «Канівський — праворуч! Корсунський — стій!» Головні сигнали йшли від коронного табору — Владислав IV зібрав під Смоленськом усе, що могло тримати стрій: гусари, панцирні, драгуни, піхота «німцького строю». І — ми, низове козацтво, разом із реєстровими під булавою гетьмана Тимоша Орендаренка. Наше діло — не блищати; наше діло — вузли.

Ще вчора ввечері мені розкреслили завдання: «Запорозці — ліве московське плече; реєстрові — праве; польський центр зімне вал і притисне до ровів; з міста — вилазка, як загуде наша труба. Перерізати дороги — перш за все». На цих дорогах ми жили вже тиждень: палили московські обозні «змії» з борошном і порохом, глушили їхній голод і надію. А тепер — вирішальний день.

— Богун, тримай середину «коси», — кинув осавул Кривенко, перевіряючи мій ремінь. — Реєстрові зайдуть під ребро. Далі — «жорна». Не рубай довго — мели коротко.

— Є, — відповів я.

Гармати заговорили не гуртом, а партіями: наші легкі кулеврини гасили їхні габіони низовим вогнем; коронні батареї з пагорбів гатили у вершини валів, куди ворог збирав людей. Вітер ліг нам у спину: дим ковзнув на московські окопи й накрив, мов мокрою рядниною. У тому димі важко бачити, але легко робити своє.

— «Коса», — Корній Довбня, наш курінний, махнув рукою. — Піввесла — уперед.

Ми зсунулися, як човен у бистрині. Спереду московська піхота стояла чорною стіною: шапки, кираси, довгі піки «іноземного строю». В очах старших — досвід, у молодих — злість. Під ногами — глина, що стала нам союзницею: кінь там шкутильгає так само, як гординя.

— Раз! — подав Корній.
— Два! — ліве крило реєстровців підтяглося в ногу.
— Три! — Михайло.

Ми зімкнули щити «стріхою», пропустили їхні вістря над собою, і тоді в саму щілину, мов лезо у шов, в’їхала наша робота: короткі ризи під руку, різи в ремінь, підбита нога, удар у місце, де панцир нічого не вартий — між. Не співали — дихали. Ті, що праворуч — реєстрові — тримали ідеальний темп, рівний, без фанфар: їх учили «по-писаному», нас — степ і вода. Сьогодні два навчання зійшлись і підійшли одне одному.

— Гусари! — з коронного центру, полощучи крилами, пішли клини. Їхні списи не ламали чужі щити — розв’язували ряди, б’ючи в з’єднання, а ми заходили туди «косою» і мололи, не даючи знову спаятися.

Московські гармати спробували зняти наш клацальний хід: два фальконети сипнули картеччю, як жінка — маком з пригорщі. Свинцеві зерна зашурхотіли в щитах і голосах. Я відчув удар у плече — сліпий, тупий, — але рука слухалась. «Живий», — сказав собі і повернувся в темп.

— Вилазка! — над стінами міста заграла труба — довго, чисто. У відповідь з-під Смоленська хлинув чорний потік людей: гарнізон, оброслий димом і голодом, але прямий. Вони ударили у тил ворожих ротам — і в московській лаві, до того короткозорій, розширилися очі. Їм довелося обертатися на двох ворогів одразу: на нас — зовні, на тих — зсередини.

— Тисни! — крикнув Корній.
— Тримай! — відповів Орендаренко до реєстрових.
— Богуне — на вузол! — кинув Михайло.

Я побачив «вузол» — обозний проїзд між батареєю і ровом, де, як у горлянці, застрягали їхні підмоги. Туди ми й зайшли «косою» напівоборотом, а реєстрові притиснули з правого плеча, і вузол посипався. Ті, що опинились між нами, не здалися відразу — рубалися, як люди, що вміють і вмирати. Але темп уже був наш. На кожен їхній довгий замах ми відповідали двома короткими; на кожен крок — півкроком і плечем.

— Любо! — викотився з наших грудей грім. Не для слави — для духу.

Гусарський клин скотився на їхній хвіст і, мов крижина в потоці, роздер довгу колону. Москвини заграли на «збір», але барабани їхні били вже не в груди — у порожнину. Ліве плече ворога, потовчене цілу годину, покотилося набік; центр, позбавлений підпори, зрушив — і втратив рівновагу.

— Стій! — підняв руку Корній, коли гарячий азарт просив «доганяти». — Ми — не орда. Візьми, що твоє. Закріпи.

Ми зупинились і зробили те, чого часто не вистачає перемозі: укріпили момент. «Лисиці» підкотили фашини, перевернули два легкі станки ворога набік, щоб більше не заговорили, і, мов каменярі, підбили під наш новий виступ додаткову «п’яту». Поки москвини відходили на наступну лінію, ми вже стояли твердо — як міст.

Там-таки, на схилі, в димі, з’явилися білі полотна — спершу на рогачах, далі на щоглах батарей. Гул барабанів перейшов у довге «тра-та-та», якого навчають не для бою — для перемов. З міста зняли стяг і провели сигнал миру. Я вперше за ранок вдихнув повні груди: порох уже не різав горло, зимний вітер відігнав кіптяву на чужий бік.

— Сідайте, — сказав Михайло. — Оце і є той крок, заради якого до ночі клали фашини.