Глава 5. Смоленська війна. Частина друга: Бій і смерть

"Де згода там і перемога".— українське прислів’я

Наступного ранку світ під Смоленськом з'явився не світанком, а ребром: холодним, металевим, мов лезо, що висунулося з піхов і ще не вирішило — різати чи тільки лякати. Попід валом нашого табору ткалися тумани, сирість пролазила в рукави й думки, а в диму кухонь відчувалося не теляче сало, а прихований присмак пороху. Вночі ми тихо «з'їли» їхній кош на лівому крилі — фашини підрізані, гніт належно спалений, гармату стягнуто в тріщину льоду — й повернулися без крику. Тепер залишалося не розтринькати ту нічну користь на денному марнославстві.

— Богуне, — гукнув із-за воза Семен Рудий, — диви, як пани труться об свої дзеркала! Таж як сороки під святом.

Я озирнувся: біля кармазинових наметів коронного табору метушилися слуги, вичищали латунь на ківери, витирали шлеї, блискали стременами, мов сонцем торгували. Звідти долинали команди — відточені, пихаті, рівні. В нашому куті ніхто не бив у бубни: ми зранку тихі, як кузня перед роботою. Пічка гула, у казані плив товстий куліш, травник колов сушені корінці в мисці, а «лисиці» з короткими лопатами вже підносили нові фашини: у війні ранок обіцяє лише одне — роботу.

— Край — наш, — промовив осавул Михайло, пройшовши повз і ледь торкнувши мене ліктем. — Вони поставлять нас тут, де земля мокра і думати треба. І добре зроблять. Бо у нас голова — під шапкою, а не у дзеркалі.

Семен пирснув. Його рудий чуб під шапкою світив так, ніби в ньому жив окремий вогник, не підвладний ні дощу, ні холоду. Я знав його сміх і руки — сильні, короткопалі, робочі. Його зустрів ще в Канівському курені, у перший день мого знайомства з куренем. Пізніше він учив мене вузол «на смерть» — той, що тримає ремінь так, аби в бою не розійшовся. «Запам'ятай, — казав, — тут не краса, тут — тримай». Відтоді вузли в мене були прості й чесні.

Поляк у білих рукавичках під'їхав неспішно, наче не на війну, а в гості. Ротмістр, молодий, холодний у скулах, але з очима не тупими — в очах у таких зазвичай живе і хіть, і сумнів.

— Панове козаки, — мовив гарною, злегка співучою мовою, — Його Королівська Милість високо цінує… (він зробив малу паузу, немов шукав у своїй пам'яті полицю, де лежить слово «ваша»), …вашу мужність. Але ще вище цінує порядок. Без самовільних походеньок, без нічних витребеньок. Статут роблено не для забави. Зрозуміло?

Корній Довбня, наш курінний, підвівся з-поза воза, змахнув попелом і відповів рівно — у нього слова завжди ставали, як кілки: міцно й у тему.

— Пане ротмістре, коли буква у вашому статуті не встигає за землею, ми її підтримуємо своїм звичаєм. Ви — не забороняйте нам тримати край. Бо край — то не ритуал.

— Край — то наказ, — підкреслено чемно різонув пан.

— Аби ще розум наказував разом із папером, — не посміхнувшись, докинув Михайло.

Молодий зціпив рукавички. Але в очах у нього, замість криги, промайнуло щось людське — роздратування поєднане з повагою. Він не продовжив. Сіпнув поводи, кінь зробив крок — пішли своїми.

Я глянув на Остапа. Він кивнув — «бач, слово наше слухають не тільки ті, хто під нашою корогвою». Потім згадав щось своє, зморився на мить, і знов був світлий.

— Пане Богун, — протягнув він, із нарочитою повагою, — сьогодні покажемо москалеві, де у нього печінка?

— Покажемо, — відказав. — Тільки пам'ятай: печінка у нього там, де в нас серце.

Гуркіт, що розрізав день, прийшов не згори — знизу, від землі. Ворожі гармати затягнули повітря в себе, і земля видихнула. Ядро вдарило в наш насип, зітхнуло багном, бризнуло нам на щоки холодною глиною. Відповіли дві наші легкі кулеврини — тихі, вперті, не для параду: по воротьї їхнього флангу, туди, де вчора зникла гармата й де зараз їхній зв'язок мав «вилітати з руки». Туди ж Михайло послав «лисиць», і ті, майже рачкучи, добрались до нижчого гребеня біля рову, з якого вночі ми знімали коші: накласти кілька нових фашин — не для переходу, для думки. У бою думка тримає не гірше ременя.

Москалі розгортали лаву широкими мазками — їхній крок був тяжкий, як магеран, і та тяжкість вражала: не рвонули, не поспішили, вони знали справу облоги не гірше за нас. Проте на нашому фланзі земля грала на нас: слизька, керниста, з підступними «язиками» талої води. Там, де гусар удається бравим, у багні він стає незграбою.

— «Коса»! — коротке Корнієве, і ми зрушили. Правий зуб під Остапом — качнув ледь помітно, наче риба хвостом. Лівий під Петром — уперся в твердіше, де кілля нашого табору творили «зубці». Мені — середина. Коли тримаєш середину, треба, аби в тобі не грала зайва пісня, — тільки ритм. Я поставив щит у нахил, під лівим ліктем почув теплий дотик Семенової руки: він знав, де моя проба.

— Раз, — я. — Два, — Корній. — Три! — Михайло.

Ми не кинулися. Ми підставили. Їхній перший вал уткнувся в нас, як мотуз у кілок, і лиш тоді ми пішли на півкроку. Ті півкроки й будують перемогу.

Удар на лезі чужого списа пройшов, як холодний звук по кості. Я опустив плечем щит і пропустив вістря поверх себе: за ним завжди йде зяпа — ото туди і лягає наш короткий різ. Рука пам'ятала Семенів вузол — тягне, не зривається. Лезо доглянуло в кожух московита шовкову нитку — там, де штопали торік — і зупинилося на двох пальцях у теплі: не жалість, правда.

— Тримай, Богуне! — Рудий на мою потилицю дмухнув гарячим сміхом. — Ще трохи — і підушимо їм барабанами легені!