Глава 5. Смоленська війна. Частина перша: Похід на північ

"Не тратьте, козаки, сили в слові — бережіть на ходу й на удар".— приповідка курінного Корнія Довбні.

Дніпро ще димів повільною парою, наче старий кобзар, що видихає на струни тепле повітря, аби ті заграли м’якше. На запліснілих затоках стояли білі острови снігу, а прибережні лози тремтіли, обсипані дрібними брульками, мов намистом. У дворі церкви Покрови на Січі — шикування: лави розтягнуті, як тятиви, роти мовчазні, очі — рівні, принишклі від дороги, що нею йти ще не почали, але вже відчували ногами.

Священник покропив нас зеленою гілкою з відром крижаної води. Краплі лягали на щоки, у вуса, на холодне залізо — і в кожній краплі було щось від хрещення. Кошовий глухо промовив кілька слів, без високих піднебінь — «Бог із вами, хлопці» — і передав знак осавулові. Михайло Кривенко, темний в очах, мов глибока криниця, підняв руку — простим рухом, а лави, як вода в ложці, враз узяли форму дороги.

Канівський курінь вів наш курінний отаман Корній Довбня — широкоплечий, із вусом, що збирав на себе сонце, і з лобом, на якому не було зайвої зморшки: кожна — на місці й для діла. Він ішов попереду, тримаючи бартку, наче булаву, і в його ході не було поспіху: хто поспішає на війну, той не знає, що таке дорога. Остап — мій побратим — насував шапку на брови, усміхався одним кутом уст і на кожному брязкоті збруї ледь примружувався: слухав залізо, як музикант слухає інструмент.

Вийшли за вал — степ розгорнувся, ще не зелений, але вже не сірий: полин дихав гіркотою, торішня трава шаруділа під копитами, і той шурхіт, здавалося, ішов за нами, як тінь дитинства. Десь зліва затрубив олень, і на мить з’явилося бажання повернути голову, подивитися — але Корнієве «не розсипай зору» було в мені, як вузол на ремені. Година — і ще одна: риплять вози, кисети пахнуть кисло, на плечі лягає тягар рушниці й ріжка з порохом — не тягар, а пам’ять: отак і носиться доля.

Перші ночівлі — в низинах, де шелестів лід. Куліш тягучий, жилавий, гарячий; сало — на тонкі, як папір, скибки; хліб — учорашній і тому справжній. Варта — мовчазна, але чує все: ніч не порожня, в ній ростуть звуки — потріск іскри, постукування ножа по піхвах, далеке «у-гу» сови, що дзвенить у синьому небі, як маленький дзвін. Кобзар торкає струни стиха — не для співу, для настрою, як коваль торкає молотом ковадло, перш ніж ударити по клинку як слід.

— Диви, Іване, — притиском плеча озивається Михайло, — на північ ідемо, а вітер усе одно степовий. Отак і з долею: змінюєш широту, а запах у неї — той самий.

На ранок — знов у дорогу. Степ витікає в ліс, як вода в тінь. Смуги сосен, дубів, вільх, що тягнуться вперед, як довгі звуки органа. Під ногами — м’яко, але з підступом: мохі, кочки, що люблять перевірити, чи міцне в тебе коліно. Тягнемо з возів фашини* — сухе хмиззя, перекидаємо через трясовину, і весь курінь, мов одна істота, переступає по тонких містках у нове повітря — смолисте, вологе, терпке. Тут не видно обрію, бачиш тільки наступне дерево. Це лякало й займало, бо людина, привчена до далекого, раптом мусить довіритися близькому.

Побут на марші — не до поезії, але в ньому є своя музика. Після полудня, коли плечі тягнуть, як дві хмари, влаштовуємо короткі стоянки: підсмалити чобіт, поправити стремена, обтерти рушницю від смоли. Дехто проклинає гнилу кору, яка липне до рук; дехто — тихо молиться, щоб ліси швидше скінчились і почався вільний подих поля. Корній підводить результати мовчки: окинув зором — і прийняв, окинув — і поправив. Осавул Михайло торкає кожному плеча — ніби переконується, що це плече витримає і піт, і порох.

— А по-моєму, — буркоче Остап увечері, коли парує казан, — ліс — це не пастка. Це — щит. Хто вміє ним користатися — той і в степу живим буде. В степу щит — коні та обрій, у лісі — тінь і коріння.

— До кореня, — піднімає брову Корній. — Щоб міцно стояти, треба знати, куди корінь росте.

І всі мовчки кивають: сказано рівно, сказано влучно.

Чим далі на північ, тим більше відчувається чужість. Села — низькі, приземлені, дахи — з темного ґонту, комини курять синім димом. Люди дивляться насторожено: козацький ряд до них не гості, радше знак війни. Але трапляється й інше: стара, з руками, що пам’ятають коржі, виносить глиняну макітру з молоком — «щоб здорові були»; хлопчисько, чорний у вухах, біжить за нами й вигукує щось своє, не до кінця зрозуміле, але таки про мужність і про шаблі — сміється, доки не зникне за вигином шляху. Такі дрібниці вростають у серце тихо: не як слава, як корінь, що тримає від вітру.

Околиці Смоленська зустріли нас запахом мокрої землі, пробитої коліями, і далекою піснею металу: там били гармати. Десь ліворуч, у сосновому борі, шаруділи литовські роти; далі, за узліссям, колихалися шеренги з червоними й синіми хоругвами — такий собі північний ярмарок війни: намети, як розкроєні яблука, блищали латунними ґудзиками; при сідлах — бляхи, як сонце; у мові — польські «панє», «ласкаві», «мушу», — а за всім тим — легкий, майже не хований холодок: «бунтівні козаки», «чернь», «аби не підшукали собі пригоди».

Нас завели на фланг, ближче до річки й низин, де можна зіграти не шириною, а хитрощами. Коронний ротмістр — молодий, русявий, із пальцями, що вміли тримати перо, але ще не знали мозолів — розмовляв із Михайлом, як пан із найманим майстром.

— Панове козаки, — відрізав він, — Його Королівська Милість у великій прихильності приглядається до вашої служби, однак статути — не іграшка. Під ніч ніхто нікуди без наказу, робота — за розкладом, дисципліна — понад усе. Від себе додам: жодних самовільних вилазок, жодного «козацького розуму», яснецько?