Глава 4. Кров і вервиця

«Ой визволяйте, браття-козаки, бідних невольників,
Бо тяжка їм неволенька, гірша смерті-муки.
А ми, браття, лава міцная,
Нам вкупі й море по коліна!»

Тулумбас ударив так рівно, що ранкова тиша розсипалась на дрібні скалки: пташиний посвист, рипіння стремен, глухе сопіння коней, сухий шелест пороху в ріжках. Січ, ще темна по кутках, підвелася одним плечем — без крику, без біганини: кожен знав своє місце. Біля церкви Покрови, наче жива, хитнулася хоругва, і те потріскування полотна вітром ніби шептало просто в ухо: «Час!»

— Канівський, Ведмедівський та Дінський до збору! — коротко гримнув військовий осавул Михайло Кривенко, і голос його, не підвищений, все одно зібрав нас швидше, ніж удар барабана. — На Самару*, до броду. Вночі дим бачили, в степу — сліди. Чамбул із ясиром** іде.

Кінь гаряче дихнув під долонею, ніби сам знав, що буде швидка й гірка дорога. Пальці самі перевірили — чи туго пристібнута піхва, чи сухий порох у ріжку, чи лежить зручно пістоль у кобурі, чи не люфтить хрестовина шаблі. Засмальцьований ремінь через плече — на місці; кресало, вчора подароване осавулом, тепле в кишені, як шматок неба.

— Рядовись, Канівський! — вийшов наперед наш курінний отаман Корній Довбня, кремезний, темноокий, з глибокою насмішкуватою зморшкою біля рота. — Він повів поглядом по наших обличчях. — Пам’ятаймо: ми — лава, не мітла; стрій, не торг. Брат праворуч — душа, не тінь. Брат ліворуч — життєва сила, не підпора. Залізо є залізо, та тримає не залізо — лад.

З-під брам вийшов кошовий — Іван Сулима. Кармазиновий кунтуш на ньому відкидав на землю довгу червону смугу, наче доріжку з маків. Вийшов без свити, без зайвого супроводу — тільки погляд у нього був такий, що в ньому відбивались і вал, і Дніпро, і степ аж до Самари.

— Коротко, — мовив. — Брід на Самарі, балка й очерет. Татарин спішний, ясир давній — жінки, діти. Відрізати — не дати як щит собі обернути. Середина — мушкетна; крила — шаблями. Побоїще не чинити: живих повертати. Мертвих — чесно в землю. Осавуле, твій стрій і твоя відповідь. Курінні — за свої тягла.

Сулима перехрестив нас коротким рухом і відступив. Ніхто не гукав «слава» — не той час: слово важить, коли не розсипане. Михайло кивнув, і ми рушили — не галопом, а рисями, що бережуть коневі легені, а людині — голову. Полин битим холмом дихав гіркотою, роса на травах трощилася об халяви, як колоте скло, а сонце тільки торкнулося краю степу й зависло — мов розпечений гріш над казаном.

— План, — кинув осавул через плече. — Ліворуч станемо в хмиз та вози — крісова лава. Праворуч — кінні під вербами. Середина — під сирими щитами. Два залпи — і луск. Дозор — Семен і Гнат. Пил уздріли — назад, не геройствуйте. Ясир — у середину. Повертаємо всіх, кого відбили. Хто візьме в полон — живого приведе, не покаліченого. За чужу кров відповідаємо не менше, ніж за свою — запам’ятати.

— Є! — коротко озвався Корній Довбня й, повернувшись до нас, кинув, як кресалом по кременю: — Богун, друга шеренга, правий фланг середньої. Остап — поруч нього. Очима один одного тримайте: як мотузкою, зрозуміло?

Кивнули. Слово «ми» тепер важило більше, ніж «я». Сміхучий Семен, що вчора з нас кпив із кухлем на ложці, тепер зник у високій осоці; Гнат, легкий, мов тінь, поплив за ним — ступи в траві навіть не схрумтіли.

Байрак зустрів прохолодою: запах сирої берести, мулу, риби та розпеченої вчора смоли. Поставили вози боком — борти до ворога; накидали хмизу в просвіти, розгорнули щити зі свіжих бичачих шкур — сирість відбиватиме і стрілу, і кулю. В тінях верб — праве крило лишилося нерухомим, тільки вус у когось ворухнувся; середина вляглася — ми з Остапом у другій шерензі — коліно вже знало, куди стане, лікоть — кого не зачепити, мушкет — як ляже в плече.

Тиша — не тиша: десь капнула вода, десь стукнув хтось каменем об казан — відкласти вбік. Вітер приніс тонку коричневу нитку пилу. Потім — другу. Обидві нитки підняло, зв’язало в крижану овальну хмарину, що застигла над степом. Земля відгукнулася на копита спершу муркотінням, потім — глухим бубном.

— Пам’ятати, — прошепотів Михайло, не обертаючись. — Перший — по передніх, другий — у лівий розтин. Ясир — берегти. Дихати носом, плечима не рубати. Шабля — сокіл, не молот. Готовність!

Порох у люльку — сухий сипкий шепіт, куля в ствол — шепіт важчий, шомпол — раз-два, гніт — піднести й не палити очей. Пальці в цей час роблять, що треба; розум тримає край щита, ліву спину побратима, профіль осавула — рівний, наче різь по дубу.

Чамбул виповз на брід павуком: голови по двоє, по троє; попереду сміх — тонкий, дзвінкий, обличчя сухі, як бадилина; у центрі — валка з ясиром: жінки, діти, хлопчаки, зв’язані грубою мотузкою в одну вервицю. Стрілами пробивали очерет — так, аби ми почули, що вони тут. Вода на броду цвіла білими бризками, кінські копита рубали її, як тісто в ночовах.

— Залп! — Михайлів голос вибив пробку з повітря.

Гримнуло так, що верба здригнулася. Дим ляснув об обличчя холодною вогкістю. Перші троє татар упали в воду, як оберемок хмизу, коні стали дибки, роти людей розкрились — тільки без звуку, бо звуку не лишилось після пострілу. Вода відразу стала бурою. Ледь осів дим — «Другий!» — і кулі послали ліворуч, у тих, хто рванув з броду в обхід; там один вершник, підбитий у ключицю, з’їхав з сідла, кінь розвернувся, уткнувся в берег, і вся група закрутилась у мулі.

— Луск! — і лава, що була деревом, стала звірем.