Глава 3. Частина друга: Козацька присяга (продовження)

Коли сонце піднялося, мене покликали на майдан.

Вийшовши з куреня, я мало не засліп від блиску. Небо було чисте, блакитне, лише тоненька смуга туману ще тягнулася над Дніпром. У повітрі пахло свіжістю й димом від нічних вогнищ. Курені стояли рядами, наче величезні дерев’яні човни, витягнуті на берег. Біля них уже метушилися люди: хто натягував чисту сорочку, хто поправляв пояс чи чоботи. Я бачив і таких, що нервово хрестилися, і таких, що жартували, аби відбити хвилювання.

Люди стояли урочисто, тихо, немов перед самою вічністю. Лише де-не-де чувся перешіпт і легкий скрегіт шабель у піхвах. Запах ладану й диму від свічок долітав із відчинених дверей церкви.

— Гей, Богун! — озвався до мене юнак, на вигляд, старше мого віку, чорнявий, з гострим поглядом. — Тобі теж сьогодні присягу складати?

— Мені, — відповів я.

— І мені. Звати Остап. З Лубен я. — Він простягнув руку.

— Тобі доречі скільки років? - запитав мене — Дуже молодо виглядаєш.

— П'ятнадцять - коротко відповів я.

Ми потисли долоні, і я відчув, що в нього вони тремтять. Але він удавав хороброго.

— Кажуть, отаман Сулима сам буде питати, — додав він пошепки. 

Михайло Кривенко підійшов до нас, оглянув і сказав:

— Готові, молодці? Пам’ятайте: тут ніхто не принижує й не ламає. Тут випробовують серце. А воно або витримає, або ні.

Ми з Остапом знову перехрестилися й рушили слідом за ним.

Січовий майдан був великий, мов поле. Посередині стояла церква Покрови Пресвятої Богородиці — невелика, дерев’яна, з білими стінами й золотим куполом. Вона світилася під сонцем так, що очі мружилися. Біля церкви височіла дзвіниця з маленьким дзвоном. Коли ми підійшли, він задзвонив тричі — і весь гурт стих.

По периметру майдану вишикувалися козаки — кожен курінь зі своїм прапором. Полотнища тріпотіли на вітрі: сині, червоні, зелені, з образами хрестів, сонць і святих. Кожен прапор мав свою історію, і мені здавалося, що то не тканина, а саме серце куреня.

І тут я побачив його — кошового отамана Івана Сулиму. Іван Сулима. Сивий, високий, кремезний. Його постать була знана далеко за межами Січі: герой морських походів, що палив турецькі галери, мужній вояка, якого боялися навіть у Стамбулі. Поруч — старшина: суддя, писар, обозний, курінні отамани. У кожного при боці — шабля, а в очах — гідність, а на грудях висіли образки й хрестики.

— Виводь першого, — скомандував кошовий.

Мене вивів наперед Михайло Кривенко. Я відчував, як кожен крок відлунює у вухах, ніби грім. Усі погляди вп’ялися в мене: молодий, худорлявий, ще без вусів хлопець серед цього моря досвідчених воїнів.

— Як звати? — голос Сулими гримнув, наче удар грому.

— Іван, син козака Богдана Чорнобая з Поділля, — гучно мовив Михайло. — У бою з чамбулом показав відвагу: двох поклав, село врятував, за стійкість та спритність отримав призвісько - Богун. За нього ручаюсь своєю честю.

— Син Чорнобая? — кошовий трохи схилив голову. — Пам’ятаю його. Мужній був козак, у походах морських проти бусурманів славу здобував. Лежить тепер у хвилях Чорного моря… Така смерть — краща за всі скарби. — І він глянув на мене так, що я відчув: зараз перевіряє не тільки мої слова, а й душу. — А ти, хлопче, готовий стати серед братів?

— Готовий! — відповів я, і голос мій раптом став твердим, немовби його хтось укріпив ізсередини. — Готовий життя віддати за віру і за волю.

— А чи знаєш, що віднині дитинства нема? Що кожен із цих людей стане тобі братом — і якщо зрадиш, то краще смерть прийняти, ніж дивитися їм у вічі?

— Знаю, — мовив я. — І клянусь не зрадити.

Тоді винесли хрест і Євангеліє. Я став на коліна. Світ навколо стих — навіть вітер завмер. Я чув тільки своє серце, що билося, мов барабан.

— Повторюй за мною, — сказав кошовий, і його голос луною рознісся по майдану.

Я повторив кожне слово, відчуваючи, що воно обпікає мене вустами:
«Клянуся Всемогутнім Богом, Пресвятою Дівою і святими Його бути вірним Війську Запорозькому, товариство не зраджувати, в бою не тікати, волю боронити до останнього подиху. Як зраджу — хай покарає мене Бог і товариство козацьке».

Я поцілував хрест і Євангеліє. І в цю мить відчув, ніби якась сила пройшла крізь мене: дитинство лишилося позаду.

— Віднині ти є козак, Іван Богун. Приймаєшся у товариство, — урочисто проголосив Сулима. — Хай шабля твоя буде швидка, слово міцне, а серце гаряче!

І тут залунало таке «Приймаємо!», що земля затремтіла під ногами. Козаки підкидали шапки вгору, сміялися, гукали. Мене підхопили на руки, і я злетів над юрбою, мов пташина. 

У ту мить я відчув, що став не просто Іваном, а частиною чогось безсмертного.

У той момент я справді народився заново.

Після мене присягали й інші. Вивели Остапа. Він тремтів, але голос у нього лунав твердо.

— Клянусь! — гукнув він так, що й старі козаки посміхнулися.

Коли всі новаки склали присягу, кошовий підняв руку.

— Віднині ви козаки! — гукнув він. — Пам’ятайте: тут усі рівні. Кошовий, старшина, простий козак — усі брати. Але й відповідальність одна на всіх.