Глава 3. Частина друга: Козацька присяга

Січ постала зненацька — ніби світ довго вів до неї потаємною стежкою і, коли вже ноги звикли до ритму дороги, розчинив завісу. Над широкою водою, що парувала ранковою росою, стояв високий вал, порослий сухою травою; поверх валу — частокіл із товстих соснових колів; над брамою — невелика вежа з навісом, під яким висів тулумбас. На вежі маяв вітром білий хрест-прапор із темним, майже чорним, обрисом постаті архістратига Михаїла. За валом гуркотіло і дихало ціле місто: дзенькіт ковалів, закличний свист, сміх, тупіт, далекі окрики «гей!». То гомоніло Гніздо - місце, звідки козаки "вилітали", щоб здобувати славу та воювати, і куди поверталися, осередок, звідки поширювалася козацька вдача та воля.

— Оце і вона, — озвався Михайло, спинивши гнідого. — Далі — не очима, а серцем дивись. Бо очам тут усього не вмістити.

Варта біля брами — четверо кремезних, із довгими оселедцями — перегородила списами в’їзд. Найстарший, тайгово-очий, перехрестився, глянув на мене, зиркнув на Михайла.

— Хто й куди?

— Осавул Михайло Кривенко, та побратими зі мною, з Канівського куреня, — спокійно відповів мій провідник. — Веду хлопця на пробу. Брав на себе сторожу в степу, у бою не тремтів, голову не губив.

— Хлопцеві скільки?

— Стільки, щоб пам’ятати, кому кланятись і кого рубати, — Михайло всміхнувся ледь.

Сторож відвів спис, кивнув, і важкі стулки роз’їхалися, повільно, хрипко, наче випускали воду.

Разом із нами у ворота входили й інші козаки, що їхали в гурті з осавулом. На брамі вони розійшлися: одні відразу подалися до товариства, інші — до обозу, де лишали зброю й коней. Михайло коротко гукнув їм навздогін:
— Братчики, тримайтеся, ще сьогодні побачимось! — і ті, весело кивнувши, розчинилися в гомінкому натовпі.

Так ми зосталися удвох — я та осавул, немов зернина серед безмежного моря козацького люду.

Зсередини вдарило теплом і запахами. Дим печей змішувався з медовим духом бочок і смолою з верфі; пахло рибою, випарами коней, свіжим дьогтем, вареним борщем — густим, із салом. Курені тягнулися рівними рядами — довгі, невисокі хати під очеретяними дахами, з вузькими вікнами, кожен із власною назвою над входом: Канівський, Уманський, Переяславський, Менський, Іркліївський… Біля одного — купи весел, біля іншого — складені списами жердини, третій мав при дверях важку кам’яницю-жорну — там мололи крупу на куліш.

— Диви, — Михайло показав рукою, не зупиняючись. — Ото кіш — хата кошового. Поруч — військова скарбниця і писарів двір; там лежить військова печать і клейноди: булава, пернач, корогви. Он церква Покрови — наш покров, наше серце. Майдан перед нею — рада. Тут шапками гасимо крик і тут же ними обираємо отаманів. А там, ближче до протоки, верф — збирають чайки. І запам’ятовуй, Богун: жінкам за брамою місце; усередині — військо, порядок і молитва. Все інше — за валом, на базарі.

Поки вбирав очима, над майданом ударив тулумбас — глухо, протяжно, наче серце велета. Козаки на мить зупинилися, обернулися, струснули плечима — і знову до справи. Біля кузні висікали іскри, ковалі клали на ковадло розпечені леза, довбиш, низенький і міцний, як пень, ударом молотка подавав знаки. Я проходив повз, і кожен звук втинався в пам’ять — міцний, наче цвях.

— Стій, — Михайло легко торкнув повід. — Спочатку — до церкви.

У Покрові пахло воском і старим деревом. На стінах — образи в срібних ризах, на престолі — Євангеліє, клейноди й прапори у свята кладуть саме сюди, під молитву. Ми стали в притворі, перехрестилися. 

— Не клянися нічим передчасно, — прошепотів Михайло. — Присяга — завтра. Сьогодні дивись і мовчи. У Бога дві руки: правою бере, лівою дає. Треба встигнути під ліву.

Потім вийшли на світ за браму — і світ гув. На краю майдану мясник смажив ребра на решітці; далі стояв рундук із чорним порохом у берестяних суліях; трохи вбік — розклав товар вірменин у багатому жупані: ножі, кресала, товсті червоні пояси; поряд — грек простягав намиста з бісеру й мідні хрестики; татарин з тонким, пильним обличчям тримав на долоні турецькі кремені. На базарі мішалися мови, але руки говорили спільною: торг, міра, міцний стиск.

— До куреня Канівського, — сказав Михайло, і ми повернулися назад.

Курінь зустрів нас не вороже й не приязно — рівно. Над дверима — образ Покрови, під ним — в’язаний китичками ремінний хлист. На порозі — старий, довговусий, у чистій сорочці й короткому кожушку без рукавів. Погляд — ясний, мов вода в криниці.

— Слава Ісусу, батьку-курінний, — поклонився Михайло. — Привів новака. Проситель на пробу. Зветься Іван. З Поділля. Серце має тверде; руку — ще вчить.

— На все слава, — кивнув курінний. — Не з язика людину пізнають. Зі справи. Введи в хату.

Усередині — довга, притлумлена світлом хата, лавами вздовж стін, грубою столешнею посередині; над головою — попід кроквами — висять рушниці, списи, бубни, шоломи, шкури вовків. Димок в’ївся в дерево так, що і стіни пахли піччю. На печі тихенько сопів хтось із нічної варти. Кілька козаків полискували мідні пряжки, підшивали реміння.

— Сідай, Богун, — показав Михайло. — Тут твій хліб і вода. Але до присяги — ні чарки. У нас так: покіль не присягнув — «тихий» ходиш.

— І ще, — додав курінний, — до присяги — ні сварки, ні сваволі. Слово — через старшого. Постіль — декажуть, миска — яку дадуть.