Глава 3. Частина перша: Прощання та дорога

"Гей на горі та й женці жнуть,
А попід горою, попід зеленою
Козаки йдуть, співаючи.
Попереду, пан-отаман,
Веде своє військо,
Веде своє військо,
Веде своє військо,
Веде своє військо
До славного Запорожжя."

— Стань ближче, сину, щоб я тебе добре запам’ятала, — сказала мати тихо й рівно, хоч у голосі зазвучало те, чого не вміють ховати жінки: молитва і тривога вкупі. — Не спинятиму. Але носи оце при серці.

Вона зав’язала мені на шию рушник, вишитий її рукою: чорні гілочки барвінку, червоні ягідки калини, тонка блакитна стежка — дорога. Рушник пах димом печі й свіжим хлібом, і на мить здалося, що тепло нашої хати лежить на грудях, як мале кошеня.

— Мамо, я повернусь.

— Повертайся коли захочеш синку, тільки не з соромом, — строго мовила вона і вже тоді дозволила собі одну-єдину сльозу. — Коли буде страшно — говори зі мною подумки. Коли буде темно — читай “Живий у помочі”. А коли побачиш того, хто слабший, — стань попереду нього.

— Гей, онучку, — озвався дід Семен, спираючись на різьблену палицю, — стань і до мене.

Він пахнув дьогтем, залізом і полином. Сиве волосся зібране в оселедець, вуса, темніші за волосся, ще тримали козацьку впертість. У очах — втомлений жар, як у вуглини, що, здавалося, вже згасла, а ти торкнись — і спалахне.

— Слухай, Іване, — він говорив повільно, так, ніби кожне слово треба було покласти на вагу. — На Січі не дивляться на роки, дивляться на тримання слова. Шабля без честі — як кінь без вершника: бігає, а дороги не знає. Не кинеш свого — і тебе не кинуть. Не бреши ані ворогу, ані братові; ворогу — бо сам станеш рабом своєї брехні, братові — бо втратиш плече. Страх? Буде. Нехай буде. Тримай його, як дикого коня, за повід.

— Триматиму, діду, — сказав я і відчув, як долоні самі собою міцніше стискають пас із піхвами шаблі.

Дід обняв — не так, як обіймають на прощання, а як підпирають стіну: коротко, сильно. Потер рукою мою потилицю, де тільки-тільки вибривався оселедець.

— Ти вже Іван Богун, а не дитина. Але пам’ятай: у великій справі й дорослий мусить залишити милосердя. Воно не суперечить шаблі — воно її тримає від зайвої крові.

— Час, братчики! — озвався з вулиці осавул Михайло. — На схід сонця маємо вийти на великий шлях.

Виїзд з села пахнув дьогтем і свіжим ременем: вози, стягнуті до купи після недавнього набігу, ще стояли біля вигону — на випадок, коли доведеться знову складати табір. Осавул Михайло сидів у сідлі, наче виріс із коня: високий, плечистий, з темним оселедцем, що ліг на комір жупана. У його погляді була тиша — не байдужа, а та, що пройшла через шум битв.

— Готовий, Богун? — кивнув він мені, і я здригнувся від свого прізвиська, яке начепили після тієї ночі.

— Готовий, брате осавуле.

— Добре кажеш, що “брате”. Тут панів немає. Є старші, бо раніше ступили в воду, і молодші, бо ще вчаться плавати. А ріка одна.

Ми рушили степом. Коники на узбіччях співали різкими струнами, жайвори розколювали небо, як тоненькі срібні цвяшки. Пилюка, піднята кінськими копитами, лягала на язик терпким смаком глини. Я раз у раз озирався: мати стояла на пагорбі в темній хустці, рука притиснута до грудей; дід — рівний, мов жердина, — не махав, не кликав назад, тільки дивився, і той погляд, мені здавалося, тримав мене за плечі, аби не схибив.

— Не оглядайся часто, — тихо кинув Михайло, зрозумівши без слів. — Дорога любить уважність. Дивися туди, де будеш.

Я перевів подих і глянув уперед. Там лежали день і ніч, трава, перепалена сонцем, рідкі острівці верболозу, тіні хмар, що повзли степом, немов стада чорних овець. І туди — невідомо куди — тягла мене нова нитка життя.

Перший привал ми зробили над балкою, де вода в ямках стояла холодна й темна, як олива. З коней сповзали важкі сідла, і разом із ними спадала втома. Козаки працювали без крику: один розпалив вогонь, другий поставив казанок на триногу, третій вив’язав мішечок з крупою і салом. У Михайла кожен рух був продуманий; я бачив, як він непомітно оглядає обрій, як ставить варту — двоє вверх по вітру, двоє вниз, — і як, ніби між іншим, перевіряє мою шаблю у піхвах, ледь шарпнувши руків’я.

— Шабля — твій третій друг, — мовив. — Перший — Бог, другий — побратим. Лезо мусить виходити легко, але не випадати. Звички рятують, коли думка втомлена.

Куліш пах смаженою цибулею і шкварками. Вечірній вітер приносив легкий присмак полину, і від того куліш здавався смачнішим. Їли ми з однієї миски, передаючи ложку. «Наше» — звучало сильніше за «моє»: наш хліб, наш шлях, наша вода.

— Осавуле, звідкіля у вас той шрам? — спитав я, коли дим затих і пісні ще не почалися.

Михайло всміхнувся кутиком вуст:
— З-під Очакова. Тоді я навчився двох речей: не гнатися за тим, що тікає, і не втікати від того, що наздоганяє. Перше — щоб не впасти в засідку, друге — щоб не впасти у власний сором.

— А страх?

— Страх — добрий сторож. Головне — не давати йому ставати господарем. Коли страшно — рахуєш. Раз — подих. Два — плече. Три — крок. І з кожним числом повертається голова.

Я запам’ятав те рахування так добре, ніби він вклав мені в долоню нову зброю.