Глава 2. Вогонь і шабля

«Бо доки є слово — доти жив»

Кажуть старі: у степу тиша оманлива. В ясний день вона ніби бринить — у колоссі, в подиху вітру, в річці, що мерехтить між вербами. Та варто на обрії з’явитися чужому пилу — і тиша робиться важчою за звук гармати: наче саме повітря стискає груди. Отак і сталося тієї літньої днини, коли наш степ змінив дихання.

Сонце того дня котилося низько, розпечене й криваво-золоте, мов жарина, яку кинули в безкраї степи. Повітря стояло важке, гаряче, насичене запахом пилюки й сухої трави. Навіть жайворонки стихли, і тиша була така гнітюча, ніби весь світ затамував подих у чеканні.

Ми сиділи з козаками в затінку біля річки, де кілька днів тому дід помітив сліди чужих копит. І справді, чутка вже облетіла село: татари готують наскок. Тому староста покликав осавула з найближчого села. Осавула того звали Михайло Кривенко — кремезний, з рубцем через щоку й гострим оком, виглядав, мов саме уособлення козацької звитяги. Приїхав з Січі, провідати старих побратимів, попередити що по плавнях пробирається чамбул*. З собою він привів десяток козаків, аби підсилити наше село.

— Люди! — осавул став на сходи біля церкви, голос низький, без зайвої тривоги. — Таборимося на вигоні. Вози в коло. Передок — на брід. Правий бік села біля річки — дід Семен зі своїми. Лівий — Степан-коваль. Мушкетникам — по два на кожний напрямок. Луки — по центру. Не ліземо «в геройство»: ми — стіна. Стіна не біжить, стіна стоїть.

— А малим як бути? — обізвався дід, киваючи на мене.

Осавул оглянув мене знизу доверху. На обличчі його промайнула усмішка.

— А малому теж час учитися. Виросте швидше в бою, ніж за роки в мирі.

Серце моє вдарило сильніше. Я відчув, як у жилах закипає вогонь: хотілося довести, що не дарма мені довірили шаблю.

Під його словом усе зрушилося ладніше. Вози, дьогтем натерті осі, колеса скриплять низько; залізні їжаки з комори коваля, хоч і з іржею, поповзли під борт; кильочки і кілки в землю — стискати периметр. Жінки ланцюгом подають діжки з водою, ставлять відра, виносять мокрі повстини — накрити бочки з порохом і гарячі місця. Хтось приносить медівник для поранених, гарячий квас, часник і полин — від духів і ран. Навіть малеча корисна: бігають, подають шнур, плоскі камені під гарячі казани, притягують очерет.

— Іване, — дід Семен кладе мені долоню на плече. — Правий кут — наш. Ти зі мною. Триматимеш шаблю, а як дійде до ближнього, пам’ятай: не дивись на лезо — дивись на плечі. Намір народжується вище від руки.

Киваю. Слова, що він точив у мені роками, тепер стають кістяком. Страх присутній — як пес на ланцюгу. Питання в тому, хто кого веде.

Поки ставимо табір, пахне смолою і дьогтем, свіжою землею від щойно виритого рову, чесноком від мішків з кухні. На обрії ще синіє — бозна-чиє небо, наше чи чуже. Десь глухо перегукуються череди — їх женуть ближче до табору, аби не обернулися видобиччю. Біля церкви батюшка читає «Живий у помочі», хрестить нас. Уляна, молодша дочка Степана-коваля — широка, натомлена — сунеться між возами, тулить мені до паса хрестик з калини: «Замовляла на добру долю. Носи». Я киваю — і раптом розумію, що носитиму.

Сонце хилиться. Вітер міняє напрям. Від півдня підкочується запах диму. Пес у коваля низько гарчить. Дід, не дивлячись, каже: «Будуть. За годину — будуть».

Я сидів біля діда, тримаючи коротку шаблю, що здавалася важкою, як колода. Справжня козацька зброя, хоч і стара. Долоні пітніли, серце билося глухо й швидко, а думка одна й та сама гупала в голові: це вже не гра, не тренування, це справжній бій.

— Не бійся тремтіння, Іване, — мовив він. — Хто каже, що не тремтів уперше, той або брехун, або мрець. Страх — то не ганьба. Ганьба — схилити голову.

— Бачиш, онучку, — продовжив наставляти дід. — Коли в степу занадто тихо, то знай: то вовк крадеться. Татари не приходять просто так. У них кожен рух — злий задум.

— А якщо я злякаюся? — тихо запитав я.

Дід глянув на мене — в його очах відблискував захід сонця й стомлена мудрість прожитих літ.

— Злякаєшся — значить живий. Не злякається хіба що камінь. Та різниця в тому, що козак і зі страхом іде вперед. Страх — то кінь дикий: або ти його приборкаєш, або він скине тебе. 

Я стиснув зброю у руках  сильніше й ковтнув слину, намагаючись уявити, що тримаю не холодне залізо, а саму впевненість.

Село готувалося до бою. Стара баба Ганна несла воду й жмутки полину, щоб відганяти злих духів. Жінки поспіхом ховали дітей у погреби, стиха шепочучи молитви. Чоловіки лагодили рушниці, змащували колеса возів, натягали на них мішки з піском. Повітря було наповнене запахом дьогтю, диму й людського хвилювання.

Коли сонце сіло, над степом зависла тривожна темрява. Місяць вийшов повільно, білий, мов лезо, і розлився холодним сяйвом по землі.

І тоді почулося — спершу ледь чутно, а далі виразніше: тупіт копит, брязкіт зброї, крики. Татарський кінний загін сунув чорним потоком, смолоскипи спалахнули вдалині, немов очі звіра.

Ніч вибухнула раптово. З темряви з’явився тупіт копит, крик, блиск смолоскипів. Все сталося раптово. Татари рвонули на село, здіймаючи крики «алла!». Їхні коні мчали, наче вихор, а шаблі блищали, мов блискавки. Земля затремтіла, і в мене захололо під грудьми.

— Бий! — гримнув осавул.