Глава 1. Дитинство. Колиска волі

«Де калина цвіте, там козак зростає»

Подільський степ улітку був мов море: без краю, хвилястий, співучий. Колосся хиталося під вітром і шелестіло на всі боки, наче земля розмовляла з небом власною мовою. Полин віддавав гіркотою, розпечений пил кусав босі підошви, та від того тільки сильніше хотілося бігти — до води, що срібною ниткою виблискувала між вербами. Річка завжди манила: прохолода в ній була не просто втіхою тіла — спокоєм для моїх думок.

Біля берега сидів дід, спертий на палицю, з тим усміхом, у якому жило терпіння людини, що наситилася вітрами, сіллю і війною.
— Дивися, діду, жаба в долонях тремтить, — вирвалося, бо хотілося похвалитися спритом.

Старий хитнув головою:
— Жаби — то не наука козацька. Козак читає небо й степ. Дивись уважно: із заходу хмари — то дощ, із півдня — буря. Виживає не найсильніший, а той, хто слухає землю.

Жаба вислизнула й сховалася в траві. Тоді ж уперше відчулося: в небо треба вдивлятися так само уважно, як у людські очі — там теж написані наміри.

Життя села текло, як вода у нашій річці: то повільно, то несподівано прудко, але завжди — уперед. На світанку дівчата до криниці сходилися в пісні. Дзвеніли голоси — чисті, як кришталь, і довкола ставало світліше, навіть коли сонце ще не підбилося над обрієм. Чоловіки тим часом точили коси, оглядали дишла, легенько піджартовували один над одним так, що навіть коні фиркали, наче розуміли глузування.

Пам'ятаю як мати вивішувала на тину рушники — червоні й чорні візерунки на білому полотні горіли, мов жарини. Хотілося торкнутися пальцем кожної квітки, кожного хрестика.
— Це сонце, щоб ясніше жилося, — пояснювала. — А оце — калина, щоб серце не черствіло, а люди до тебе тягнулися.
Вона говорила просто, але в тих словах жила тиха мудрість: нитки тримали не лише узор, а й долю.

Запахи теж учили. Від печі тягнуло житнім хлібом, від мисника — сушеними яблуками, від комори — льоном і зерном. На призьбі скрипів ослін, у кутку припнута кочерга чекала вечірнього жару. Світ був упорядкований: кожна річ знала своє місце, кожна рука — що робити.

Найбільше тягнуло до вогню вечорами, коли село сходилося на оповідки. Кобзи в руках старих козаків оживали, і в їхньому звуці чулася дорога — солона хвиля, скрип човна, дзвін шаблі. Полум’я підкидало іскри в ніч, і кожна іскра здавалась словом давньої пісні.

— Козаком стають тоді, коли волю ставлять вище за життя, — промовив якось дід, коли кобзар опустив долоню на струни.
Слова ті впали в мене глибоко, як зерно у чорнозем: зразу не видно, як сходить, але відчуваєш — корінь уже пустило.

У такі вечори ставало зрозуміло, чому старі не втомлюються повторювати одні й ті самі думи. Пісня — то не розвага: то вузол, що пов’язує живих із тими, хто пішов, і вчить не зрадити себе.

Свята в нас були гучні та розлогі, наче ярмарок. Весілля — то окрема наука. Довгі столи, білі скатертини, макітри з варениками, миски з борщем, глечики з узваром, медуха, квас. Сміх і жарти лилися, як пісня. Дівчата у вінках водили «кривого танця», хлопці стискалися в кулачні бої, та так, аби нікого не скалічити — сила мала служити радості, а не злості.

Не всиділося й мені: пиріжок у руку — і в коло. Голова закрутилася від музики, очі — від дівочих стрічок.
— Дивіться, наш Іван уже женихів обганяє! — реготали сусіди.
Дід усміхався у вуса:
— Хто не боїться сміху й людей, того й у бою не зламає самотність.

Та спів не завжди тримав село в обіймах. Обрій уміє чорніти швидко. Якось надвечір затягнуло димом із півдня.
— Татари, — промайнуло в перешіптуваннях. Жінки пригорнули малих, чоловіки витягли списи й рушниці, з хлівів почулися неспокійні мукання.

Палиця в долоні з’явилася сама собою. Дід глянув уважно, але не відправив у хату — дав стояти поруч. Серце билося глухо, як молот у ковальській, а в голові стояв один звук — сухий, насторожений, мов хрускіт криги під ногами. Ніч була довгою; світанок приніс полегшене зітхання: орда, видно, змінила шлях. Разом із полегшенням з’явилася клятва — не голосна, внутрішня: коли прийде пора, зустріну ворога не палицею.

День праці знався з днем радості. Жнива навчали мовчазної витривалости. Сонце припікало, сорочки прилипали до спини, але серпи різали рівно, а спів тримав ритм роботи:
«Нижче серпа — чистіше снопа» — ділився мудрістю дід.

Носити воду з річки — справа проста, та в тій простоті є своя гідність. Коли відро не розхлюпане, коли втома не крутить плечем — відчувається: корисний. Сусіди кивали: «Оце помічник», дід додавав: «Помічник — то добре, але з нього й козак виросте». І при тих словах усередині щось ставало прямішим, мов хребет.

Не минали нас і ярмарки — колір і запахи світу, зібрані в одну купу. Коваль Степан вивозив на площу ковадло, іскри сипалися, як зорі, коли він піднімав молот. Я вловлював ритм — тудум-так, тудум-так — і розумів: сила без точності — нічого, точність без сили — теж нічого. Кілька мідних пряжок, ножі, підковані підкови — все мало свою вагу й ціну. Там же, на ярмарку, можна було чути новини, які приходили здалеку: хто з ким тримає раду, де яка дорога стала небезпечною, яку пісню заспівали в чужому селі — і вона вже встигла дійти до нас.

Один раз привезли дивину — татарську стрілу з вузьким сталевим вістрям. Дід довго крутив її в руках і сказав тихо:
— Гостре, але й таке ламається. Не залізо вирішує, а рука, що його тримає, та голова, що руці каже.
Тоді вперше подумалося: зброя — це продовження думки.