Розділ 36

— Ну й навіщо ти в усе це влізла?

Упир невдоволено розглядав Риту крізь ґрати.

Рита повільно задкувала. Кімнатка, до якої вони із псиною так необачно забігли, була зовсім невеликою, навіть маленькою — кроків десять в один бік і трохи менше в інший, а зараз вона так взагалі відчувалася тісним кам’яним мішком, що ось-ось схлопнеться, зминаючи і її, і пса, що завмер, здибивши шерсть. Й істоту, що стояла навпроти.

Хоча ні — чудовисько, яке могло, виявляється, здаватися цілком собі звичайною людиною, мішок цей точно не зжере. Хіба що схлопнеться, складаючись, усе й одразу — і сама ця кімнатка, й іржаві ці прути, і темні коридори з низькими стелями, що сочилися вологою.

Хоча тварюку цю точно шкода не було б.

Під коліна тицьнулася вузька лавка, прикріплена до стіни, і Рита незґрабно звалилася на неї, вчепившись долонями в шорсткий занозистий край. На дотик дерево виявилося ще мерзеннішим, ніж на вигляд — дошки, розбухлі від вогкості, знизу були настільки слизькими й гидким, що гидливість узяла гору над страхом, і Рита знов підхопилася.

Метнулася до дальнього від дверного отвору кута келії, забилася в нього… Ніби тут було безпечніше.

Пес на її метання не відреагував — він так само нерухомо стояв, набичившись, посеред кімнатки, і не зводив очей з тої істоти, що стояла навпроти. Шерсть на загривку і плечах звіра піднялася дибки, через що він здавався ще більшим, ніж був. І, якщо чесно, виглядав Вовчик цієї миті ненабагато доброзичливішим і безпечнішим за те, що причаїлося по той бік дверей.

А упир дивився. Принюхувався, по-звірячому смикаючи носом. Тонкі губи старого дядечка Ігната роздратовано кривилися, оголюючи довгі, трохи жовтуваті зуби. Гострі. І гидкі.

Рита заворожено дивилася на них. Сірий язик нервово ковзав по кінчиках ікл, торкався тонких, майже безбарвних вуст. Раптом накрило усвідомленням, що істота голодна, а вона — їжа. Смачна, мабуть. Свіжа.

У скронях гуркотів пульс, майже приголомшуючи, і тварюка, схоже, теж чула цей гуркіт. Їй навіть здалося, що зіниці в його великих круглих очах дрібно пульсують у тому ж ритмі. Швидко-швидко.

Користуючись тим, що ці двоє були повністю поглинені один одним — одна боялася до втрати пульсу, а інший боровся зі своїми гастрономічними інстинктами, пес зробив крихітний крок до дверей. Повільно, майже не відриваючи лап від підлоги. І ще один. Його маленькі жовті очі уважно стежили за істотою навпроти.

Упир моргнув, і відступив від ґрат. Наслання зникло.

— І що мені тепер із тобою робити? — Скривився, глянувши на пса, і знову перевів погляд на неї. — З вами обома?

Рита не знала. У самого упиря, схоже, був щонайменше один варіант, але чомусь він її не жер. Принаймні поки що.

А пес слухав.

— Відпустити? Я поїду, сьогодні ж поїду. І псину цю заберу. Ви ж не хочете, щоби ми були тут, так? Ми й поїдемо. Далеко. Ви нас не чіпатимете, ми вас не чіпатимемо, усі цілі й задоволені. Так же можна?

Якщо він відчинить ґрати, за які вони примудрилися так по-дурному сунутися, Вовчик зможе й цього теж зжерти… Чи не зможе? Так, Світланка казала, що ярчуки легко вбивають нежить, а ця істота явно є нежиттю. І що звірі ці сильні, але… Але ж у нього також стріляли. І не зрозумієш, що там, під цією довгою чорною шерстю. Та на ній навіть кров не видно, а кров’ю своєю собака залив половину набережної, парку та цих довбаних катакомб, якби вони були неладні!

Треба ж було поткнутись до них, послухавши кого? Псину! Старий притулок, захищений… Ідіотка довірлива.

А ось на ній самій кров видно, і погляд упиря раз по раз зупинявся на прокушеній Вовчиком руці. Так, допоміг так допоміг. На всіх напрямках.

Чи якщо вона, вона сама? Що вона може проти упиря, та чи може взагалі?

— Сама у це віриш?

Скептична посмішка на морді упиря протверезила, і Рита завмерла. Від зашкалюючого адреналіну й мерзлякуватої вогкості, що панувала в цих підвалах, тіло било дрібне тремтіння. І хоча цегляна стіна, у яку вона втискалася, була холодною й огидно слизькою на дотик, поряд із нею, здавалося, було все ж безпечніше, ніж біля ґрат та закляклого за ними упиря.

Різко пахло пліснявою й застояною водою, що була десь поруч.

А пес зробив ще один обережний крок.

— Я не хочу завдавати тобі шкоди, але й відпустити не можу. Принаймні поки все не вляжеться.

Рита тихенько схлипнула.

У її широко відкритих очах Ігнат бачив своє відображення, і воно, спотворене, було таким неправильним, таким гротескно переламаним і несхожим на людське, що навіть він сам відчував щось схоже на гидливість. А ось на блакитну судинку, що тремтить, б’ється на блідій шиї, навпаки, дивитися було приємно.

Здіймалася злість. На цю тремтливу дівку, яка опинилася там, де не треба. На себе — поліз попередити, ідіот старий, щоби молодняк не висовувався, справ не накоїв. Ага, як же. Молодняк саме після цього попередження й вирішив пополювати. Ти що, такого ворога завалити…

Так, вполювали славно. Мало того, що полізли, попри попередження, так ще і примудрилися берегиню ту блаженну пристрелити серед білого дня… Зам’яти буде складно. Дуже складно. Причому, як серед людей, так і серед своїх.