Степові ватри

Розділ 29

Удар об землю, таку гарячу й таку живу, приголомшив. Вибив повітря з легень, змусивши Риту задихнутися. Вона лежала, оглушена, серед живого срібла степу, що хвилювалося, лилося нескінченними ковиловими хвилями, і дивилася в пронизливу блакить неба над головою. Його було багато, так багато, що вона сама собі здавалася крихітною піщинкою, що лежала у величезній гарячій долоні.

А потім повернулися звуки. Шелестом трав і стрекотом дрібних комашок, які ховаються в них. Гудінням бджіл, котрі діловито облітали тендітні блакитні квіти, що підіймалися на тонких стрілках стеблинок. Криком — надсадним, відчайдушним, сповненим жаху та нелюдського болю.

Вона сама не зрозуміла, як злетіла на ноги, закружляла, оглядаючи безтурботний трав’яний покрив, що розтягнувся до крайнеба. І як метнулася до місця, де він був іншим, неправильним — батоги трав звивалися і хлистали, зі свистом розтинаючи повітря. Вони шаруділи, обплутуючи те, що лежало на землі. Біснувалися.

Розгублена, Рита завмерла біля цього локального вогнища божевілля. Дивилася безпорадно, не розуміючи, що треба робити. І чи потрібно.

А крик дзвенів, то зриваючись на ультразвук, то скочуючись до надсадного хрипу. Він здіймався над землею і, здавалося, відбивався від перевернутої чаші неба, та падав назад, приголомшуючи і викликаючи одне лише бажання — згорнутися клубочком і якомога щільніше затиснути вуха, щоби тільки не чути його.

На землі, всередині цього трав’яного кокона, щось шипіло. Тягнуло гаром — поганим, тим самим, що буває на пожежах, коли вогонь збирає свої жнива.

Коли цей крик урвався, тиша здалася приголомшливою. Гучною. Гучнішою, ніж дзвенів зірваний цей голос. Гучнішою, ніж усе, що вона колись раніше чула.

Трави опали. Сковзнули, розходячись, та вирівнялися з тихим шелестінням. Піднялися, ніби нічого й не було, знову ставши частиною тихих хвиль — мирних і дуже безпечних.

А тіло, що залишилося в серці кокона, коли він розпався, спочатку здалося мертвим — згорнуте в жалюгідну грудочку, воно було нерухомим і не дихало. Але худі руки здригнулися. Опустилися, відкриваючи голову.

Від рани не залишилося і сліду — витончена шия знову була цілою. А очі, не затягнуті білястим серпанком, мали напрочуд яскравий волошковий колір.

Дівчина, що лежала на землі, розгублено дивилася, схоже, абсолютно не розуміючи, як вона тут опинилася. Озиралася здивовано. Простягла руку до степових трав, що височіли над головою. Торкнулася стебел і злякано відсмикнула пальці.

Ага, тобто щось, та пам’ятає — незнайомка різко сіла й тепер насторожено розглядала свої нігті. Абсолютно звичайні, до речі, нігті, коротко обстрижені. Людські.

І сукня її теж знову була цілою. І чистою, наче вона не лежала зараз на землі, і не лилися криваві річки із рваного горла.

Васильковий погляд зупинився на Риті, яка так і стояла навпроти.

— Ну привіт. Схоже, тебе трохи підлатало, м?

Чорні брови насупилися, а руки одразу метнулися до горла — туди, де раніше зяяла рана. Торкнулися з недовірою, обмацуючи.

Схлипнула. Й одразу ж затиснула собі обома долонями рота, злякано дивлячись на Риту.

Та тихенько хмикнула. Ну треба ж? Як кричати так, що небо тремтіло, так її нічого не бентежило, а тепер ось сидить, дивиться з жахом, немов і не вона перед цим оглушила ледь не все живе навкруги.

— Я піду до вогню, — махнула в бік найближчого пагорба. — Насидишся, заспокоїшся — підходь.

Відвернулася від істоти, що так і залишилася сидіти посеред цієї трав’яної безтурботності, і втомлено побрела до пагорба, що манив теплими сполохами ватрища. Змучена складним переходом і надто довгим для живої людини сусідством із мертвим, вона всією душею мріяла зараз про це тепло.

Підйом на пагорб дався цього разу непросто, і йшла вона на чистій упертості. Риті здавалося, що за ті дні, що вона не приходила в степ, пагорб ніби підріс — став і вищим, і ширшим, тож до вершини вона йшла ледь не цілу вічність.

Зате біля вогнища з’явився намет. Він стояв трохи осторонь вогню, височіючи над ним своїм молочно-білим гострокінцевим куполом, і вітер грайливо тріпав завісу відкритого пологу. Заглядав усередину, захоплено досліджуючи прихований напівтемрявою простір під щільним білим шовком. Дивувався, не розуміючи, що воно таке, але щиро тішився новою іграшкою.

Радість його Рита відчувала, як свою, а він ділився з нею запахами. Дерево та тканини — розігріті, майже просмажені жарким сонцем. Трохи запилені хутряні шкури, що встеляли підлогу намету. Легка нотка металу від мідного глека і свіжість прозорої крижаної води в ньому.

Глек вітру особливо сподобався — високий і тонкогорлий, із вигнутою химерно тонкою ручкою — запах його був незнайомим і тому вабно смачним. І вітер обережно лизнув покритий тонким карбуванням бік. Зашелестів розчаровано, відштовхнув, ударивши м’якою лапою, але той устояв. І навіть не похитнувся.

Зовсім як цікавий кіт. Порівняння здалося Риті вдалим і настільки забавним, що вона тихенько розсміялася. А вітер образився, звив обурено. Вислизнув із намету й закрутив, піднімаючи пилюку, навколо неї.

Обдав вкраденими запахами спецій та пахощів. Хліба. Фруктовою кислинкою. І солодкістю свіжого молока. Здійнявся до рідких хмар, на льоту втрачаючи вкрадені ці запахи, і вони впали яскравим бісером, загубившись серед трав.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше