Розділ 27

Тихенько розповідаючи про місцеві порядки, Марія жваво протягла свою підопічну, як здавалося, всіма підсобними приміщеннями цього великого будинку. Зате тепер новенька отримала кілька комплектів уніформи, треба визнати, досить якісної та зручної. Там же, у великій господарській коморі, знайшлися для неї і стос постільної білизни, і кілька рушників.

А ось коли вона побачила коробочку з гігієнічними засобами й різними побутовими дрібницями, яку Марія дістала для неї з надр великої шафи та розкрила, показуючи, що є всередині, новенька насторожилася. Коробочка була досить важкою, запечатаною і… По спині поповз холодок.

Гребінець та складане дзеркальце. Пара тюбиків крему — для обличчя й рук, мило та шампунь. Жіноче гігієнічне приладдя. Носочки, колготки та білизна в акуратних пакетиках. З бирочками. Дідько, навіть білизна!

І коробочок таких там було багато. Дуже багато. Абсолютно однакові, запечатані, вони стояли в тій проклятій шафі рівними рядами, один на іншому. Навіщо стільки?

— А… А вони всі однакові?

Марія здивовано повернулася, подивилася незрозуміло. Нахмурилася, переводячи погляд із неї на вміст розкритої коробки, і трохи насторожилася.

— Ну звісно ж. Щось не так? Чи тобі щось із цього не підходить?

Даремно, погане питання.

— Та ні, що ти! — Марина одразу засяяла безтурботною посмішкою. — Все чудово підходить, просто здивувалася, як тут усе… гарно продумано. Хазяї такі дбайливі, а зазвичай навпаки, на працівниках намагаються економити. Тож так, я просто трохи шокована тим, як мені пощастило.

Обличчя покоївки розгладилося, і вона посміхнулася у відповідь.

— Так, пані Солодовська до нас добра. Нам оплачують усе, що потрібне, привозять. Щомісяця можна навіть замовити щось таке… Ну просто для себе. Книги там, косметику. Або щось для хобі, якщо захоплюєшся. Нитки для вишивання, наприклад, в’язання. Або, — вона спохмурніла і відвернулася, явно чимось засмутившись, — олівці та фарби для малювання. Теж привезуть.

Ух ти, яка цікава зміна. І голос у неї потьмянів, зійшов ледь не до шепоту.

Марина посилено вдавала, що повністю занурена у вивчення вмісту виданої коробки, але сама обережно поглядала з-під вій на свою нову колегу.

Та мовчала. Хмурилася. Машинальними рухами складала і прибирала назад до шафи акуратні стопки уніформи, що вони повитягали в пошуках відповідного новенькій робітниці розміру.

А очі при цьому зовсім порожні. Прямо скляні.

Що ж тебе так засмутило? Схоже, що за ці кілька днів у маєтку щось сталося. Ото б знати ще, що саме? І те, як воно вплине на мешканців. У тому, що якісь зміни таки відбудуться, вона була певна — надто яскрава реакція, як для однієї з цих відморожених…

Трохи поспостерігавши за молодою жінкою, що поринула в свої похмурі думки, Марина тихенько кашлянула. Спрацювало. Марія від тихого цього звуку стрепенулася, злякано скинулася. Озирнулася розгублено, немов і забула, що вона тут не одна. Або взагалі загубилася, і тепер не розуміла, де знаходиться й що тут робить.

Ух ти. А нівроку їх тут накриває.

— Ми ж зібрали все, що потрібно, так? — Марина не зводила очей із завмерлою переляканим звірятком співрозмовниці, і голос свій намагалася зробити максимально м’яким, заспокійливим. — Тепер усе це треба віднести до спальні, вірно?

У погляд покоївки почав повертатися осмислений вираз. Зіниці, правда, ще залишалися неприродними — величезні, вони заповнювали майже всю райдужку, та тепер поступово звужувалися. Повільно-повільно, та ще й трохи тремтіли.

Дуже нівроку.

— Вадим Олександрович розпорядився видати мені потрібні речі та форму, а потім відвести?..

— У спальню для покоївок, — Марія промовляла слова повільно, навіть загальмовано, але поступово пожвавлювалася, — до нашої кімнати, там саме є вільне місце. Так, ходімо швидше, тут недалеко!

Останню фразу вона вимовила майже нормально, ніби прокинулася остаточно і згадала, що треба робити. Усміхалася і виглядала майже природно, наче й не було щойно цього дивного ступору.

Виглядало все це відверто недобре.

Але Марина посміхнулася — несміливо і трохи збентежено, адже така маленька сіра мишка, як вона, безперечно повинна бентежитися. І почуватися трохи винною, коли для неї щось роблять, теж.

А напарниця вже цілком бадьоро пурхала по коморі, швиденько наводячи лад у шафах. Підхопила стос текстилю та пакет із взуттям. Кивнула з усмішкою на ту злощасну коробку й кілька невеликих пакунків, що залишилися.

— Це візьмеш ти, а решту я допоможу донести. Ходімо швидше, будемо тебе облаштовувати.

Розтягнувши губи в посмішці у відповідь, новенька перекинула на спину сумку, яку так і несла із собою. Спритно підхопила вказані речі.

— Куди тепер йдемо?

— Розкладати речі та відпочивати. Залишок дня в тебе, а заразом і в мене, буде вільним, — Марія вже повністю відійшла і від тих своїх похмурих думок, і від ступору, що наступив за ними, тож тепер вона цілком бадьоро крокувала коридором, час від часу оглядаючись на новеньку, що слухняно йшла за нею. Усміхалася тепло та відкрито. — До вечері ще є час, але якщо ти голодна, спустимося на кухню, перекусимо. Там обов’язково щось знайдеться. Смачненьке.