Розділ 24

Небога сиділа навпроти та мовчала. Чекала. Трохи повернула голову, роздивляючись його. До плеча схилила. І негарно так схилила, чисто по-пташиному, з гіркотою відмітив собі Дмитро. Ось ніяк вона не притреться, надто ця її інакшість видна.

Сестра вже й руки опустила, а він усе ще сподівається, що вдасться дівчинку все ж якось цивілізувати. Не все ж їй сичем жити.

Хоча, що з неї візьмеш? Сич вона і є, навіть коли в людській подобі.

Зате точно зі своїх.

— Дядю Олега пам’ятаєш? Ага… У нього ж двоє дітей було — старший Ігорьок, і молодша Владочка. Ігорьок зник. Давно, вісім років тому… Та ти його жодного разу й не бачила. І знайти ми його не змогли, хоча шукали довго. Дуже довго.

Дмитро гірко скривився, не зводячи очей від чашки. На Леру йому дивитися було якось ніяково — хоч він і казав собі, що вона вже давно доросла та зовсім не така беззахисна, якою її звикла вважати сім’я, його вина тут була. Втягує ж дівчисько…

Але все одно вже пізно — тепер сама не відчепиться.

— Олег уже давно поїхав назад, а ми все шукали. Я шукав. А потім ще кількох — начебто випадковості, і зв’язку жодного між усіма ними немає, але… Троє. Кожні два роки, як за графіком. І всі вони з молодняку, одинаків, яких одразу й не шукали.

Лера слухала. Уважно так, зосереджено. Мовчала. Вона з ногами видралася на стілець, як на сідало, і скрутилася, нахохлилася на ньому нескладною грудкою. По-пташиному схиляла до плеча свою світло-каштанову голову. Дивилася, не кліпаючи.

Ото й добре, що матір не бачить — крику знову було б… А сенс кричати?

— Влада підросла. Вчитися поїхала. Ну, принаймні батькові так сказала. А сама, дуже на те схоже, вирішила заразом в цю історію влізти. Брата знайти. Влізла. Її тепер теж шукаємо.

Кругле золотаво-каре око зацікавлено підморгнуло. А райдужка знову розпливлася, заповнивши собою майже всю поверхню ока — великого, опуклого, тепер уже зовсім не схожого на людське. І кругла бусинка зіниці в ньому виглядала зовсім крихітною.

Дмитро скривився. Відвернувся. Усе ж іноді сестру, яка здіймає крик за таку ось демонстративну поведінку, він розумів. Дурить же дівка, спеціально дурить. Знає, що їх це бісить і розважається. Дитина… Та ніяка вона вже не дитина. У жодній дитині стільки дурості не вміститься.

— Ага. А від мене що треба?

— Влада, мабуть, щось знайшла. Не просто ж вона зникла? — За вікном уже світало, тож і Олег ось-ось мав спуститися, тому Дмитро знову повернувся до плити й тепер швидко розкладав їжу по трьох тарілках. На запах точно приповзе. — І як я зрозумів, вона могла залишити батькові… підказки, чи що. Ну, чи щось схоже. Ось їх і треба виловити.

Тонкі губи істоти, що сиділа за столом, розтяглися в захопленій посмішці.

— Ух ти, та в нас тут прямо казочка! Ну, — спіймавши незрозумілий погляд дядька, вона нетерпляче цокнула язиком, — ну ж, дядьку Дімо, не такий ти старий, щоби не пам’ятати казок. Гензель і Гретель. Хлібні крихти та пряниковий будиночок. Шукатимемо відьму, так? Уіїї!

Вона швидко-швидко заплескала в долоні, скорчила демонстративно захоплену пику. Дмитру стало бридко. Усе ж таки дитина, але дитина дурна і зла.

Рикнув:

— Переграєш. Досить!

І Лерка ображено насупилась, одразу ставши схожою на мокрого горобця. Відвернулася, крутилася у клубочок, і тепер вона як ніколи була схожа на дитину. Дрібний незграбний підліток із досить негарним обличчям.

Нещасний. В очах — зараз просто великих і цілком людських — затремтіли сльози.

Подумки виматюкавшись, Дмитро повільно видихнув, намагаючись заспокоїтися. Чому щоразу ця дрібна поганка примудрялася довести його до білого жару? Адже вона явно розважається, а потім перекручує все так, щоби він почувався винним. Як же, дитинку образив, голос на неї підвищив. Нелюд.

— Ну, ти це, вибач, дрібното. Усі на нервах, ось і зірвався. Я ж не зі зла.

Велика мозолиста долоня обережно погладила, втішаючи, коричневі пасма-пір’їнки.

Тихі схлипування відразу припинилися, а голова під його долонею різко обернулася майже на сто вісімдесят градусів.

Та твою ж матір!

Хоча руку він відсмикнув, не втримався, зате слова, що так і крутилися на язиці, втримати зміг. І добре, бо чергову порцію образ розгрібати довелося б… Довго.

І скільки років він із цією поганкою дрібною возиться, а до її фокусів ніяк не звикне.

Жовті очі хитро примружилися.

— А мишки є?

Перематір!

Зуби все ж скрипнули, і племінка злорадно всміхнулася. Що вдієш, дратувати свою сімейку вона любила й робила це, треба визнати, уже професійно. Так би мовити, багаторічний досвід.

І непрошибана дурість, яку вона ніяк не переросте.

— Якщо витягнеш, що треба, я тобі цілу коробку принесу.

— Біленьких?

— Біленьких.

Примружилася мрійливо. Облизалася.

Дмитру стало огидно. Ні, усі вони, звичайно, полювали, адже свіжина штука така, смачна. Та й раціон у кожного свій, як і слабкості гастрономічні. Але от небога… Мишей цих своїх вона жерла виключно живцем і майже завжди в людській іпостасі, а це було… Усе ж це було вже навіть не на межі — за межею норми.