Степові ватри

Розділ 22

— Тобто ти її досі відчуваєш?

— Так. Якось приглушено й неправильно, не знаю. Але відчуваю. Тобто жива, так, але щось не те.

Чоловік, що сидів навпроти, був ще не старим, але вже наблизився до цієї межі, хоча й сили в тілі цьому, величезному, міцному ще, було достатньо. Він уважно дивився на свого гостя, який несподівано з’явився цього вечора на його порозі.

Олега він знав давно, дуже давно. Й Олег, попри свою досить дикувату вдачу, у плані вторгнення на чужі території завжди був напрочуд тактовним, тож такий ось візит — серед ночі, та ще й без попередження, був для нього чимось незвичайним.

А привід, що його сюди привів, виявився й зовсім паршивим. Паршивішим далі нема куди.

Тож Дмитро, а господаря цього будинку звали саме так, уважно слухав свого нічного гостя. Хмурився. Розпитував. Напружено прораховував ситуацію, і розклад йому зовсім не подобався.

А ось гість його був утомленим і розгубленим. Злим. І на господаря дивився з якоюсь відчайдушною надією. Про справи так і зовсім говорив погані, тривожні.

— Але не так, як Ігоря?

Чоловік навпроти нього згорбився. Стиснув голову руками, знесилено навалюючись на широкий дерев’яний стіл, що розділяв співрозмовників. Тер червоні від недосипу очі. Мовчав.

Говорити було тяжко.

— Ні. Ігор тоді… Майже одразу. Я зрозумів, що це все. Зв’язок просто обірвався, повністю. А з Владою… Щось змінилося, і вже давно, понад два тижні минуло.

— Та не рветься ж?

— Ні. Вона так іноді розважалася. Навчилася закриватися від мене, давно ще, малою була. Користувалася, коли була на щось ображеною. Або ж якщо просто хотіла побути сама. А тут… Тут було схоже, дуже схоже, але щось не так. І треба ж було одразу, а я ще скільки чекав… Ідіот!

З твердженням цим Дмитро погодився б, але промовчав, шкодуючи почуття співрозмовника. От сенс йому зараз додавати? І так божеволіє. Хоча так, все ж ідіот. До того ж повний.

— Допоможи, га? Усе зроблю, віддам, тільки допоможи її знайти, прошу!

Дмитро скривився.

— Нічого мені не треба, вгамуйся. Дівку твою шукатимемо. Коли жива, знайдеться.

Він хмурився. Крутив у величезних своїх долонях великий глиняний кухоль із чаєм, думав. І наважився.

— Тут така справа… Паршива, якщо чесно, справа. Пам’ятаєш, коли Ігоря шукали, спливла історія з тією лисицею?

Співрозмовник його на це запитання напружився, глянув насторожено.

— Пам’ятаю. До чого тут це? Там же дівчисько і справді поїхало, ти ж сам запит тоді подавав до консульства. Я точно пам’ятаю — ще тут був, коли від них прийшла відповідь.

— Угу. Тільки лівак вони нам надіслали.

Олег завмер.

— Як лівак? Це ж офіційна була відповідь!

— Ага, саме, що офіційна, — Дмитро явно був злий, і тема ця для нього була гидко болючою, як наболілий зуб. — Нам сунули папірець у писок, ми й повелися. Офіційно, так… Тільки саму її потім викопали десь за рік. У мальовничому такому лісочку тут, неподалік. Там турбазу нову будували і узлісся під фундаменти розчищали. От і викопали.

Новини були… Лайном.

— А потім ще троє. Цих не знайшли — просто зникли з кінцями. Хлопець та дві дівки.

Повним лайном.

Гість його підібрався. Дивився напружено, примружившись.

— Коли?

Дмитро зітхнув стомлено. Прикрив очі, згадуючи.

— Перша — за два роки після Ігоря. Травень п’ятнадцятого. Потім хлопець. Сімнадцятий, березень. І друге дівчисько — чи то кінець квітня, чи початок травня дев’ятнадцятого… Там з’ясувати точно так і не вийшло.

— І Влада, — обличчя гостя, який швидко склав озвучені терміни, помертвіло, — вона теж…

— Так. Теж два.

На кухні повисло напружене мовчання. І тепер гість дивився на свого співрозмовника вже навіть не тривожно — в очах його, знову побілілих до попелястої білизни, плескалася справжня паніка.

Нічна ця розмова виходила паршивою, і Дмитро зараз усе б віддав, щоби її взагалі не було. Але не міг — не та ситуація. Його й так гризло почуття провини, а тепер же… Тепер, схоже, доводилося розплачуватися за минулу свою малодушність — за те, що свого часу спочатку не дотиснув, замовк слухняно, повіривши в отримані пояснення.

І що потім, уже пізніше, коли закономірності стали очевидними, дозволив усе ж таки себе усунути. Так, від нього тоді майже нічого не залежало, та все одно. Й ось тепер наслідки тих його рішень дивилися на нього розпачливими очима старого приятеля, що втратив, схоже, і другу свою дитину.

І з чиєї вини?

Твою ж мать…

— То чого ж, чому всі мовчали? — Олег шипів розлючено, і його злість була повністю виправданою. А питання справді влучне.

— Ти не повіриш, але я казав. Намагався знайти кінці, шукав. Ретельно, до речі, шукав, — Дмитро сьорбнув-таки холодного чаю і скривився — до того гірким він йому здався. — І навіть дещо знайшов. Тільки ось мене завернули. Міцно.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше