Розділ 15

Більше Марію до незвичайної мешканки котярні дійсно не посилали. Дні потяглися своєю чергою, повернувшись до звичної колії. Ранні підйоми. Збір усієї прислуги у великому світлому холі, роздавання вказівок на день. Прибирання. Дрібні доручення. Плітки.

Ганна явно чекала від своєї подруги — а Марію вона щиро вважала подругою, втім, однією з багатьох, адже дружила вона майже з усіма працівниками цього будинку — нових пліток. І тепер була трохи розчарованою. У розташованому далеко за містом маєтку пані Солодівської їй було нудно, і діяльна її натура, схоже, не розуміла, як можна стільки часу проводити у свята святих, у тих кімнатах-заповідниках, та ще й поряд із красенем Арсеном, і не приносити різних цікавостей у дзьобику.

— Ну, ось що ти за людина? Тут же так нудно! А ти стільки спілкувалася з ним і нічого.

Тиха, мовчазна приятелька викликала у жвавої балакунки якийсь подив і, мабуть, легку жалість через цю її нелюдимість, тож жодного зручного випадку потормошити замкнуту свою напарницю вона не втрачала. Й ось тепер, поки вони займалися розбиранням речей у пральні, Ганна знову затягла улюблену пісеньку.

Марія на це лише стомлено закотила очі. Але сваритися не хотілося, тому розмову, най і неприємну їй, вона все ж підтримала.

— Ну, я ж не кішка, щоби йому подобатися. Ось він на мене уваги й не звертав.

І за це Марія була Арсену особливо вдячна. Якби він почав до неї залицятися, це зробило б її перебування тут зовсім уже нестерпним.

Ні, їй подобалася своя робота. По-своєму. Тихо, спокійно. Безпечно. Платять добре, а робота цілком посильна. Свої «таргани» тут, звісно, також були — як і скрізь, але з ними Марія вже давно навчилася мирно співіснувати. А ось крутити шашні… Ні. Це не про неї.

— І взагалі, якщо він тобі так подобається, сама візьми та спробуй щастя. Раптом поталанить.

Ганна промовчала. Рідкісний випадок, коли в найбалакучішої реготушки цього будинку забракувало слів. Марія, яка тої миті випрасовувала гору рушників, навіть відклала праску та здивовано обернулася.

Приятелька похмуро сиділа на краю короба для прання. Розсіяно крутила в руках якусь ганчірку. Мовчала.

— Ти чого?

Завжди галаслива, жвава дівчина виглядала нещасною. Навіть жалюгідною. Не підводячи очей від своїх рук, тихо буркнула:

— Зі мною він і не розмовляв. А тобі навіть солодощі з кухні тягав. От я й подумала, що не пощастило мені, то хоч тобі пощастить. Не все ж тут… А, досить.

Нарочито бадьоро Ганна підхопилася. Рішуче відправила до кошика серветку, яку смикала до цього, і пірнула до сушарки за випраними речами.

— Давай я далі сама. А ти до Вадима Олександровича йди, він там щось планував на третьому поверсі робити, у гостьових кімнатах. Швидше почнемо, швидше закінчимо.

Голос її звучав приглушено і якось гугняво, наче…

— Ти що, плачеш? Ганнусю, що з тобою?

— Нічого. Йди вже.

Але… Цей тихий схлип їй не здався — він справді пролунав. І ще один.

Ганна завжди була оптимісткою, і за ті кілька років, що Марія тут пропрацювала, вона жодного разу не бачила приятельку засмученою. І тим паче у сльозах.

Тепер же вона жалісливо дивилася на обтягнуті сірою тканиною форменої сукні плечі, які здригалися беззвучними схлипами, і не знала, що робити.

— Йди, будь ласка.

Що ж, усе буває вперше. Рішуче вимкнувши парогенератор, Марія на клямку зачинила двері до підсобки, де вони розбирали прання і прасування, щоби ніхто з прислуги до них не вломився. Тихенько присіла поряд із покоївкою, що тихо плакала, та обережно торкнулася плеча.

— Розповідай.

Порив її не оцінили. Ганна сіпнулася, скидаючи долоню.

— Дай мені спокій. Йди.

Голос у неї тепер звучав стомлено, надтріснуто. Марія зітхнула. Влаштувалася зручніше, розуміючи, що сидіти їй тут доведеться довго, адже залишити приятельку в такому стані одну їй просто не дозволила б совість.

— Нічого, я посиджу. Потім ти розкажеш мені, що там у тебе трапилося, і ми придумаємо, що з цим усім робити. Разом.

— Ну й дурна.

Марія байдуже знизала плечима.

— Яка є.

Деякий час вони сиділи мовчки, майже в цілковитій тиші, що інколи переривалася тихими схлипами. Подругу було щиро шкода, тож налаштована Марія була рішуче. Потрібно почекати, поки та трохи відтане й заспокоїться? Що ж, тоді зачекаємо.

І чекати довелося недовго.

— На мене він уваги не звертав зовсім, — охриплий від тихого плачу голос залунав несподівано, і Марія, яка встигла поринути ще не в напівдрімоту, але вже близько, стрепенулась. — Думаєш, лише ти одна ходила туди, до його підопічних? Мене також посилали. Давно, правда, і недовго. Та й інших… А я так сподівалася…

На подругу, що так несподівано відкрилася, Марія дивилася з подивом. Невже вона сама мала якісь плани на їхнього неприступного ветеринара? Чоловік, звісно, доволі гарний. Освічений. І забезпечений — платили ж йому значно краще за іншу прислугу. Та й положення його в цьому будинку все ж було особливим. Але такої ось несподіваної, майже дитячої закоханості від цієї волелюбної реготушки вона не чекала.