Розділ 10

До квартири чоловік потрапив уже майже вночі, хоч і знав, де та знаходиться. І навіть був у ній — аж два рази. Проте дорога зайняла час, і це злило.

Як і насторожені погляди таксиста, що всю дорогу з підозрою косив на свого пасажира. Його ворожість пахла кисло, різко.

І чим ближче вони під’їжджали до потрібної адреси, тим більше ставало цієї його підозрілості. Вона клуботала в салоні старого опеля та ставала все щільнішою. Похмурішою. Але побачивши протягнуті гроші, таксист розслабився. Навіть усміхнувся зичливо. Ніби й не він щойно буравив поглядом, не він думав про те, як вдарити влучніше, якщо знадобиться…

Запахи металу, пороху та збройового мастила чоловік теж чув — ними тягнуло й від рук цього дрібного, вертлявого водія, і від наскрізь пропотілого кола керма. Але найдужче ці запахи чулися від його правого боку, прикритого об’ємною вітрівкою.

Людина посміхнулася цим своїм спостереженням.

… не знадобилося.

А ось думка, що залишені йому багато місяців тому ключі до цих дверей — важких, міцних, виготовлених із товстезних сталевих листів, не підійдуть, лякала. Трошки, але… Боятися чоловік не звик, тож це почуття тягнуло нові нитки злості.

Ключі підійшли.

Маленьке це житло зустріло пусткою. Духом приміщень, у яких уже нікого не було… давно? А і справді давно.

Клацнув у напівтемряві коридору вимикач. Порожньо. Ні, меблі були на місці, як і речі. І пил, що тонким, напівпрозорим шаром вкривав усі поверхні. Підлогу. Столик. Покинуті на ньому буклети. І дрібниці, які вона вигрібала раз на кілька тижнів зі своєї сумки, дивуючись їхній кількості. Наче бачила їх уперше й не розуміла, як вони там опинилися в такій чисельності. Сміялася, що вони самі туди стрибають, поки вона не бачить.

Чоловік обережно торкався того насипу дрібниць. Ось ключі — від чого? І пакетики серветок. Монетки. Розсип трамвайних квитків, шурхливі обгортки від карамельок і одна — вціліла.

Карамель вона ніжно любила із самого дитинства. Полуничну. Нагрібала жменями повні кишені, примудряючись за лічені дні спустошити стару велику салатницю, що справно ним наповнювалася знов і знов. Так, дітям стільки солодкого не можна, але ж вона їх так любила, раділа… Гризла із задоволеним бурчанням. І злодійкувато облизувала липкі пальці, коли думала, що ніхто цього не бачить.

На пальцях залишився пил.

Тижнів два? Чи навіть три. Її запах встиг витончитися й потьмянів. А ось пилу зібралося неабияк. Чоловік роздратовано вишкірився.

Але те, що інших запахів — чужих, недоречних у цьому маленькому гніздечку — не з’явилося, було добре. Ні старих, ні нових.

Він довго ходив квартирою, заглядав до кожної шафки й ретельно обдивлявся кожен закуток. Злився, що ці пошуки безплідні, і нічого не прояснювали. Хоча…

Речі… Речі були на місці. Більшість він навіть упізнавав. Наприклад, цей плед із м’якої козячої вовни, який сам же й подарував їй на п’ятнадцятиріччя. Вона заривалася носом у цю м’яку вовну і сміялася — до чого ж солодко та їй пахла.

Або ось сукенка ця. З легкого шовку, приглушеного зеленого кольору, вона їй на диво йшла, робила дорослішою, статною. Елегантною. У цій сукні вона приїжджала відвідати його минулого літа — пурхнула й увесь дім осяяла усмішкою, наповнила його радістю та дзвінким голосом. А зовсім уже доросла. Занадто доросла. Чи не в цьому проблема?

Тепер сукня, що висіла на плічках у вузькій шафі, виглядала пласкою й порожньою. Як скинута зміїна шкіра — суха та нежива. Асоціація ця була неприємною — змій він не любив. Втім, як і вони його.

А ось черевики — зручні та міцні, добре притоптані по нозі, були на місці. І легкий комплект спорядження, яке вона надягала, рушаючи до лісу чи на полювання, теж залишився на місці. Як і наплічник з усім вмістом.

Ці речі він або купував їй сам, або ж допомагав вибирати, тому точно знав про їхнє існування. І те, що вони залишилися на місці… Добре чи погано? Зрозуміти цього він поки не міг. І перевірити, що зникло з решти, і чи зникло взагалі, було складніше — дівчинка все ж давно була доволі самостійною, і бачилися вони не так часто.

Проте їжі у квартирі майже не було — кілька банок консервів, крупи, олія. Лише те, що могло зберігатися довго.

І холодильник порожній — ретельно вимитий та вимкнений.

Знала? Знала. І готувалася. Тільки-но до чого?

Те, що вона не поділилася з ним своїми планами, а вони явно були, і, з огляду на все, цілком продумані, неприємно дряпнуло. Не хотіла турбувати чи не довіряла? Або ж вирішила впхнути свій цікавий ніс у якусь авантюру, та причаїлася, щоби не отримати по вухах? Або її так само, як…

А ось цей варіант чоловік навіть сам собі не хотів промовляти. Немає жодного «так само».

Тоді все сталося відразу, і це відчувалося зовсім по-іншому. Зараз же він був упевнений, що дитина — ця його дитина, остання — жива. Ще жива. І хоча нитка, що зв’язує з дочкою, помітно витончилася, а останніми днями, здавалося, і зовсім блідшала, слабшала ледь не з кожною годиною, та ще трималася. І була міцна.

Не так само. Усе не так, як того разу.

А це давало надію, що шанси все ж є. А якщо їх немає…