Розділ 9

Петунії вона саджала того ж вечора, провозившись зі ними до темряви. І коли на вулиці вже зовсім стемніло, стала в пригоді стара настільна лампа, яку Рита витягла з кімнати на балкон та під’єднала до подовжувача.

У неї не вийшло зняти ящики із кріплень, що прикипіли іржею, а земля була висохлою, кам’яною. Порожньою, як попередив її продавець. Її замінити або хоча б змішати з хорошою, ви ж розумієте? А ще б удобрити.

Землю вона вперто вибивала по шматочку, вистукувала тією крихітною лопаткою, що купила разом із квітами, пляшечкою добрив і ще купою потрібних речей. До цього дня вона навіть не уявляла, як багато всього, виявляється, потрібно звичайним квітам.

Руки вже давно втомилися, а на долонях під рукавичками з’явилися мозолі, та Рита не здавалася. Вона поставила собі за мету: висадити квіти й випити, сидячи поруч із ними на балконі, чашку чаю. І вперто йшла до неї.

Хоча чаю вже не хотілося, а ось впасти й не рухатися… Але вона все одно вичистила порожні ящики. Заповнила їх ґрунтом, як навчив літній продавець. Один за одним висадила кущики петуній, які вже трохи підів’яли за ці години. Полила.

На чистій упертості закінчила прибирання балкона після своїх садівницьких експериментів і поставила на вогонь пузатенький чайник. Поки чай заварювався, витягла до сміттєвих баків важкі пакети зі старою землею, у якій, здається, напівгнилих недопалків та дрібного сміття було більше самої тієї землі.

Прибрала залишок ґрунту до комори.

Пакети з ґрунтом, які крамник вивіз до залу на маленькому смішному візочку, виявилися напрочуд важкими, і вона навіть розгубилася, розуміючи, що не зможе, просто не донесе. Ще й ящик із квітами — не дуже важкий, звісно, але неміцний. Такий ненадійний.

Та від цього ящика, до якого обережно виставляли маленькі пакунки із тремтливими квітами, вона відмовитися була не готова. Нізащо.

Донести ґрунт допомогла Світлана. Вона мовчки забрала з візка пакети із землею, і десь на межі свідомості мляво промайнуло здивування — тоненька дівчинка-тростиночка та ці важкі пакети? Навіть не пакети, а справжнісінькі мішки?

Але до коробки вирушив ще один пакуночок, і Рита, заворожена одуряюче-солодким квітковим запахом та бархатистою ніжністю тонких пелюсток, чомусь просто про це забула.

А продавець помітив. Зупинився, здивовано дивлячись, як мініатюрні долоньки легко підіймають і переставляють пакунки — він-то чудово розумів, скільки вони важать, адже сам щойно перетягував їх, здавлено покректуючи, зі стелажів на цей візок.

Світланка підвела голову і зустрілася поглядом із продавцем. Світло йому усміхнулася. Підморгнула лукавим оком і змовницьки приклала палець до вуст.

Продавець тихо хмикнув, мовляв, усіляке буває. Тепло усміхнувся їй у відповідь і знову повернувся до ящика та квітів, і про маленьку цю дивину він чомусь теж одразу забув.

І лише пізно ввечері, коли він уже збирався лягати спати й дістав тюбик смердючої, але що робити, проте ефективної мазі, щоби натерти свою змучену старою травмою спину, то раптово усвідомив, що вона більше не болить. Зовсім. Здивовано завмер, прислуховуючись до своїх відчуттів. Порухався — обережно, з очікуванням звичного спалаху болю. Якого не було.

З невірою торкнувся долонею старого шраму на попереку, та от шкіра була гладенькою.

Так і не відкритий тюбик полетів на ліжко.

І, майже не дихаючи, чоловік стояв біля дзеркала й розгублено вивертав шию, розглядаючи свою спину в його відображенні. Торкався тремтячими пальцями шкіри й обережно м’яв м’язи, обмацуючи бік.

А потім, пізно вночі, він, який ніколи не вірив ані в бога, ані в чорта, уперше в житті молився. Пошепки, збиваючись, захлинаючись від емоцій, що переповнювали його, він дякував, сам не знаючи кому, за диво, у яке досі так і не повірив до кінця. Беззвучно плакав, ніяково витираючи сльози зі щік широкою долонею. Знову і знову торкався спини, щоби переконатися… Переконувався.

А ще він тієї ночі чомусь постійно згадував ту дивну руду дівчину, що зазирнула, як промінь сонечка, до його крамнички, і чомусь йому здавалося, що якби не вона, не цей її візит… Тож і за дівчинку цю він помолився теж — просто попросив, щоб і в неї теж усе було добре. Незручно, плутано, зате від щирого серця.

* * *

— Бачиш, Вовчику, — Світланка до чогось прислухалася й усміхнулася. — І так буває. Уявляєш?

Вона сиділа на набережній, на краєчку гранітної плити, і безтурботно погойдувала в повітрі босими ногами. Поруч із нею сидів пес.

Осудливо дивився вниз, на темну воду, що неприємно віяла душними водоростями. Хімією. Морщив надто чутливий для цього міста ніс і тер його лапою. Невдоволено пирхав.

Нічна набережна була абсолютно порожньою. Підсвічені безліччю ліхтарів і наземних ламп дерева здавалися несправжніми, а їхні крони — немов виточеними з темно-зеленого скла.

— Ну, потерпи, нам треба побути ще трохи. Потім підемо додому.

Світланка м’яко торкнулася долонею вологого собачого носа, і пес полегшено видихнув.

І ліг, стомлено поклавши голову на витягнуті лапи. Прижмуривши очі, він дивився на той берег. На довгий ланцюжок вогнів, що освітлювали широкий проспект. На вогники, що один за одним згасали у вікнах будинків.