Розділ 8

Додому Рита того дня потрапила вже надвечір. Світлана з Вовчиком зводили її до тієї крихітної кав’ярні за кілька кварталів від будинку, кава з якої їй так сподобалася. І хоча ця кава чомусь була не такою неймовірною, як ранкова, Рита все ж залишилася задоволеною. Все ж смачно.

Вони пройшлися парком, зазирнули дорогою до кількох невеликих крамничок, в яких Рита нагрібла цілу купу різних дрібниць для дому. А на фермерському риночку, де ще точилася жвава торгівля, купили Вовчику великий шматок сирого м’яса.

Підношення це він сприйняв прихильно і зжер його там же, біля прилавка. А потім усю дорогу сито жмурився й зітхав.

У садівничому магазинчику знайшлися рясні петунії із солодким запахом — саме такі, як їй мріялося. І кумедні крихітні грабельки. Совочок розміром із половину долоньки. Різні дрібнички — дуже важливі й потрібні, як їй докладно пояснював огрядний продавець, але про призначення яких вона забула, тільки-но вийшла з магазину.

Всю дорогу вони зі Світланкою розмовляли. Рита розповідала про своє дитинство, проведене в маленькому містечку на півночі Полтавської області. Про навчання. Про переїзд до Дніпра.

Про те, як вона мріяла пробитися, зробити собі ім’я хорошого дизайнера, щоби мати можливість вибирати собі творчу роботу, а не конвеєр на кабальних умовах, та навіть не помітила, як намертво застрягла в тій фірмі. Про нову роботу, що чекає на неї на початку осені, та про сподівання, які вона на неї покладає.

Слухати Світлана вміла. Ставила правильні запитання та правильно ж мовчала, коли це було потрібно. За можливість так поговорити Рита була їй щиро вдячна — виговоритися, немов у кабінеті психотерапевта, чи навіть краще, ніж там, їй дійсно було потрібно.

А ось про себе Світланка говорила небагато. Розповіла, що спочатку їхала вона сюди лише погостювати, усього на місяць — кузина з чоловіком у довгому відрядженні, тож її попросили доглянути за собакою та квартирою. Але відрядження затяглося, несподівано перетворившись на повноцінний новий контракт, і якось так непомітно вийшло, що вона тут трохи застрягла.

Ось уже четвертий місяць «гостить», і вже навіть майже обжилася.

І що нудьгує за своїми рідними Чернівцями, де в неї залишилися маленькі пацієнти. І про лікарню, у якій працювала — старовинну, напрочуд гарну, засновану більше століття тому.

А Вовчик сумно зітхав і легенько тицявся лобастою головою в її долоні, випрошуючи ласку — чи то сумував за своїми господарями, що підло поїхали, чи то просто хотів почуханчиків.

Хоча Рита майже не спілкувалася із сусідами, Інгу та Алекса, господарів цієї звірюги, вона знала. Поверхнево, на рівні ввічливих привітань та фраз про природу-погоду, але знала. Щоправда, Вовчик їй до цього якось не впадав у вічі, тож вона навіть не підозрювала, що таке хутряне чудовисько живе в сусідньому під’їзді.

Ящик із квітами відтягував руки, але це був приємний тягар, і Рита легко з ним мирилася. Покупки гріли душу.

Зарплата в «Королівських меблях», треба визнати, була все ж непоганою, вищою за середню. І за добрий оклад, до речі, працівники і трималися там, попри важкий характер власниці та нестерпні часом умови. Та чи були вони такими нестерпними, якщо всі їх якось терпіли?

Зараз, замислившись над цим, Рита з подивом зрозуміла, що за чотири з хвостиком роки, що вона там протрималася, на її пам’яті з фірми не пішла жодна людина. А хотіли ж. І чимало.

Думка зачепила. Точно хотіли, але у всіх щось не складалося.

Та ж Ганнуся з відділу кадрів — вона ж мала піти в декрет. Рита точно пам’ятає, як та радісно пурхала офісом. Розповідала, як вони із чоловіком закінчують робити ремонт у дитячій. І ліжечко для малюка навіть купили — вона якось показувала дівчатам світлини чогось повітряного, укутаного багатошаровою хмаркою ніжно-бузкової органзи.

Із захопленим здивуванням торкалася долонею округлого свого живота, коли їй здавалося, що ніхто її не бачить.

А потім Ганнуся якось непомітно пропала на тиждень. Чи навіть два. І повернулася. Потьмяніла, мовчазна і знову схудла. Про дитину вона нічого не говорила. І в декрет Ганнуся так і не пішла.

Рита згадувала це, і сама собі дивувалася — як, чому це все тоді минуло повз неї? І повз інших, адже ніхто нічого не казав і не питав, наче усі просто не звернули на це уваги. І не зі злості чи зловтіхи, ні. Просто… Просто минуло повз них.

Повз усіх? Загалом усіх?

Виходило, що так.

Рита намагалася згадати, що такого важливого відбувалося тими місяцями на фірмі, що велике горе маленької Ганнусі залишилося непоміченим, але виходило, що нічого. Усі просто були зайняті. Як зазвичай. Проєкти та виробництво. Фура з лісом, що застрягла на митниці, а була життєво необхідна тут і зараз. Підрядники.

Бонуси за ефективність. Гроші.

Виходило, що всі, і вона теж, не бачили нічого навколо себе в гонитві за грошима? Тільки ані часу, ані бажання, ані навіть можливості витрачати ці гроші якось не було. Не залишалося — після робочої м’ясорубки вже ні на що не вистачало сил.

Та й не хотілося, якщо чесно.

Чомусь стало прикро.

Як так вийшло, що життя цими роками крутилося виключно довкола роботи? Ні відпочинку, ні друзів…