Розділ 4

Рита пурхала кухнею, захоплена готуванням вечері. На плиті апетитно шкварчала пательня з рум’яним м’ясом, а з-під ножа виходили рівнесенькі скибочки овочів для салату. У навушниках тихо грала музика.

Бути вдома, коли за вікном ще світло? Незвично, і навіть дивно. Тож Рита відчувала себе, як дитина, котра прогулює школу — захоплення, здивування та легкі докори совісті.

Проте вечором цим вона насолоджувалася щиро, раділа тому, що робила тут і зараз. І навіть малесенький черв’ячок провини, що причаївся десь у глибині душі й тихенько, але наполегливо покусував те відчуття щастя, що затопило її цього вечора, майже не чіпляв.

Відкрила посудну шафку та звично потяглася за тарілками. Завмерла — погляд зачепився за стопку посуду, що стояв у найдальшому кутку шафи. Випадково, по суті, куплений, і давно вже — кілька років минуло.

Витончений, повітряний. Кістяна японська порцеляна, настільки тонка, що крізь неї ледь не газету на просвіт читати можна.

Крихкий до марності. Але гарний. Напевно, найбезглуздіша покупка у її житті. Але ж гарний!

Нерішуче торкнулася фігурного краю тарілок та обережно провела пальцем.

Вона взагалі тоді випадково потрапила до тієї крамнички — керівниці терміново знадобилося передати документи замовникові, тож їй довелося летіти з ними на інший край міста. Погода була мерзенною, і в офісі усі якось раптово виявилися зайнятими. Окрім неї, адже вона завжди була слухняною дівчинкою, відповідальною. Ось її і послали.

А коли вона вийшла від замовника, почалася така злива з майже штормовим вітром, що її старенька парасолька просто не витримала й залишила Риту наодинці з бурхливими потоками води. І двері, суто випадково помічені, здалися рятівним виходом. Промокла та нещасна, стискаючи в руках ощирену зламаними спицями парасольку, вона шмигнула до дверей тієї маленької крамнички…

Тихо брязнув дзвіночок. Скляні двері з химерною ручкою — такі тонкі й ненадійні на вигляд — м’яко причинилися й відрізали її від шуму стихії, яка злісно вирувала ззовні. А в крамничці тій було напрочуд тихо та затишно.

Й у цій тиші звук води, що навіть не капала, а буквально лилася з її одягу, був громохким. Біля ніг одразу ж натекла калюжа, і на ніжно-кремовому кольорі підлоги вона виглядала відверто потворною, брудною і недоречною.

Як і вона сама.

Тієї миті їй стало настільки соромно за все це безладдя, нею ж принесене до цього маленького затишного місця, що вона навіть малодушно спробувала втекти, вискочити назад на вулицю, та не встигла.

З глибини крамнички з’явилася господиня. Немолода, але дуже гарна пані в елегантній сукні вийшла до залу й завмерла, з легким подивом роздивляючись несподівану цю відвідувачку.

Рита відчула, як заливає зрадливим рум’янцем щоки.

— Вибачте, я не хотіла… — вона ніяково переступила, й у розмоклих балетках хлюпнула вода. — Я… Я вже йду.

Вона потяглася до дверей, поспішаючи якнайшвидше звідти забратися, але м’який голос, що пролунав за спиною, змусив зупинитися.

— Куди ви, дитино? Ви ж ущент промокли. Я просто не можу дозволити вам повернутися туди — так.

І Риту м’яко підхопили під лікоть, повели геть від дверей та блискавок, що спалахували за нею.

— Бажаєте чаю? Щойно заварився, і навіть печиво до нього знайдеться.

Наче сама собою з рук зникла зламана парасолька, і замість неї в долонях опинилася чашка з гарячим чаєм. А Рита, сама не розуміючи, як це вийшло, вже сиділа у крихітній кухоньці за торговельною залою, оточена затишком і дивовижним спокоєм.

Тетяна, як представилася їй господиня «Дзвінкої порцеляни», попри боязкий опір своєї гості, закутала її м’яким пледом, що знайшовся в одній із комор. І звідкись з’явився білий пухнастий рушник, котрим їй огорнули волосся, та інший, простіший — яким Тетяна вправно промокнула її одяг. І диво, але речі відразу майже просохли.

А як зникла брудна калюжа біля дверей, Рита навіть не помітила — вона заворожено крутила в долонях видану їй чашку. Дивовижно тонка порцеляна кольору слонової кістки виглядала до неможливості крихкою. Повітряною.

І коли вона трохи відігрілася та краще роздивилася, що саме тримає в змерзлих долонях, їй навіть стало ніяково — зі своєю криворукістю, помноженою на патологічну невдачу, вона завжди намагалася триматися від подібних речей якомога далі. Та коли спробувала квапливо відставити цю крихку красу, Тетяна не дозволила.

— Це лише посуд. Так, гарний, так, тендітний, але посуд. І повірте, його створили саме для того, щоби ним користуватися. А гарні речі — такі речі — роблять життя трішечки приємнішим та світлішим. Тож пийте, любо, поки чай не охолонув.

І Рита пила. Тягала з такої ж крихкої на вигляд вазочки кругленьке ламке печиво та крадькома злизувала солодку цукрову посипку з долоні. Гріла пальці об вигнуті боки чашки та дивилася на світло крізь її край. І дивувалася своїм відчуттям, адже у ті миті їй здавалося, ніби в її душі щось змінюється. Відновлюється та відтає, стає цілісним і… Світлішим?

А пані Тетяна дивилася з доброю та якоюсь задоволеною усмішкою, немов бачила щось, що було видно лише їй одній. І це щось їй подобалося.

А потім дощ скінчився, і Тетяна викликала таксі. Одяг був приємно сухим, а балетки, котрі — вона ж точно пам’ятає, що після цього запливу мокрою вулицею вони почали розвалюватися — абсолютно цілими. І теж майже сухими.