Сейф

Річард Рівс бігав будинком, панічно відчиняючи шухляди, шафки, заглядаючи під стіл та інші меблі.

– Ніде не можу їх знайти, ну де ж вони? – хапаючись за голову, бурмотів сам до себе. – Ці звіти мені конче потрібні сьогодні. Я не можу поїхати на роботу без них. 

Стурбовано, швидкими кроками він влетів на кухню й безсило опустився на стілець біля обіднього столу. Перед ним сиділа одинадцятирічна донька – Вікторія Рівс, або просто Вік, як вона просила всіх її називати. Вона відсьорбнула зі склянки апельсинового соку, та набрала повітря в легені, щоб щось промовити, але батько її перебив:

– Наталі, ти не бачила моїх паперів? Вони дуже важливі. Лежали в синій теці та скріплені мотузкою.

– Ні, не бачила. Можливо, ти її забув у машині? – відгукнулася Наталі, метушачись по кухні й щокілька секунд позираючи на годинник. – До речі, про авто: ти ж пам’ятаєш, що сьогодні його беру я?

– Хіба сьогодні не моя черга? Наталі, мені вона дуже-дуже треба.

– Вибач, любий, – вона легенько поцілувала його в щоку, щоб не залишити сліду від яскравої червоної помади. – У мене теж важлива презентація. Вікі, збирайся, тобі час до школи. Я тільки візьму свій портфель. 

Наталі покрокувала до вітальні, гучно цокаючи підборами. Річард нервово нарізав кола навколо обіднього столу, кусаючи нижню губу. Зупинившись біля маленького столика біля стіни, він помітив блиск ключа від автомобіля. Хитрий план вже крутився в голові. Обернувся, перевірив, чи нема поруч дружини, схопив та сховав його собі в піджак, тихо промовивши:

– Цього тобі я, аж ніяк, не подарую.

З вітальні з’явилася дружина. На секунду вона зазирнула в дзеркало, щоб ще раз перевірити макіяж. Річард скористався цим і шмигнув назад на кухню й удав, що засмучений. Наталі всміхнулася йому і підійшла до столика.

– А де ключі від авто? – насупивши брови, спитала вона. – Річарде, вони в тебе?

– Ні, – різко вигукнув чоловік з кухні.

Наталі на підборах почала присідати та оглядати закутки навкруги.

До батька підійшла Вік, та з посмішкою промовила:

– Тату, твої папірці в сейфі.

– А, точно, дякую, сонечко, – Річард замислився на декілька секунд. На його лобі з’явилися хвилясті зморшки. Він кинув стурбований погляд на доньку. – Вік, у нас немає вдома сейфу! Ти кудись поклала мої документи?

– Ну, ти сам казав, що вони дуже важливі, тому ми поклали їх туди ж, куди й всі цінні речі – у сейф на полі.

На фоні тихо лаялася мати. З одного боку, він був радий, що все-таки блиснув промінь надії на те, щоб знайти теку, але його не тішило те, що вони були в якомусь «сейфі на полі».

– Де цей сейф? Скажи татові, будь ласка, доню.

Вік енергійно пояснила татові, що вони з друзями ховали найцінніші речі в сейфі на полі. Білл приніс ключ від ракети, Санні приніс свій улюблений комікс, Лекс – бейсбольний м’яч, а від себе вона принесла синю теку з мотузочкою.

Річард зробив повільний вдих і видих. 

– А чорт з ними – я вже запізнююсь. Вік, ходімо. Попросимо тітку Хлою нас підвезти, – різко кинула Наталі з коридору.

Вікторія, підстрибуючи, підбігла до матері, взяла її за руку й помахала батькові на прощання. Наталі повторила жест доньки й гукнула наостанок:

– Бувай, любий, не забудь про річницю увечері.

Він поглядом проводжав їх до машини сусідки, повільно помахав їм на прощання та голосно вилаявся:

– Трясця його матері! – відлуння слів аж дійшло до сусідського кота, який насолоджувався сонечком на сусідському подвір’ї. 

Річард геть забув про річницю. На стіні голосно цокав годинник: часу лишалося обмаль, але викрутитися ще можна. Головне зараз – це знайти теку.

***

Блакитне шевроле мчало дорогою повз високі кукурудзяні поля. Річард видивлявся навсібіч сейф, про який казала донька, і водночас про себе лаявся. Часу залишалося обмаль: якщо він от-от не поїде на роботу, то ризикує запізнитися. Він зупинився на похилому, високому пагорбі, щоб краще оглянути поля.

– Та де ж той чортів… – аж раптом в очі впало скошене коло посеред поля, а в центрі красувалася старенька, трохи іржава пральна машина.

Припаркувавши авто абияк, він вистрибнув та завмер окрай поля, мізкуючи, як краще підступитися до схованки. Він ходив то в один бік, то в інший, кинув погляд на годинник, махнув рукою та й попрямував просто підтюпцем, розсуваючи стебла руками й топчучи їх. На пів шляху за спиною почувся ревіння двигуна – до лану під’їжджав трактор. Річард зупинився і завмер – один із листків легко хитався по вітру й лоскотав йому носа. 

Перед його легковиком зупинився фермерський трактор, на тлі якого його шевроле нагадував іграшкову машинку. З кабіни вилізли двоє фермерів і підійшли до автомобіля.

– Ну хто ж так залишає машину, еге ж? Не пройти, не проїхати, – зауважив перший.

– Та хто ж зна його. Ти б цей во краще відштовхнув би її вбік від гріха далі, – порадив другий.

Річард збирався крикнути, щоб не чіпали його авто. Але перспектива суперечки з місцевими про те, що він тут забув і чому стовбичить посеред чужого поля, загрожувала втратою дорогоцінного часу. Тож він просто затамував подих і чекав, що буде далі. Листок ще енергійніше лоскотав йому ніс, викликаючи нестримне бажання чхнути.