Ракета

Від автора

Збірка оповідей «Степові байки розказані вітром» містить історії, що розповідають про дітей (і не тільки), які живуть у малому вигаданому містечку Cedar Hollow (Кедрова долина), неподалік від Додж-Сіті, штату Канзас. Місцевість навколо оповита безкрайніми полями, вітряними каньйонами та дивинами, що відбуваються з місцевими все частіше. Головні герої, а саме: Білл, Санні, Лекс й Вікторія, або просто Вік, час від часу стикаються з різними аномаліями й гостями з інших світів. Звісно, коли цікавість дітей бере гору, – пишеться історія. Оповідки не несуть у собі щось добре, чи погане, не розповідають про битву добра зі злом. Вони зупиняються десь посередині, як і все в цьому житті. За черговою кротовою норою чи аномалією їх чекатимуть як нові друзі, так і закляті вороги, і лише час покаже, як закінчиться історія обох. 

Ракета

Білл біг вниз сходами, швидко перебираючи ногами. Восьмирічний хлопчик різко застиг перед останніми трьома та згадав слова старшого брата Коліна: «От провалишся на нижніх сходинках й впадеш у підвал! А там накинуться на тебе терміти й з’їдять тебе за лічені секунди!».

Білл знав, що брат так його лякав, але ризикувати боявся. Він взявся за поручень та довгим стрибком перелетів ці страшні сходинки, м’яко приземлившись на ноги. Не гаючи ані секунди, він швидко побіг на кухню, ледь не збивши з ніг матір.

– Обережно, сонечко! Привітайся з пані Мактавіш, – з усмішкою промовила вона, роблячи крок у бік.

За довгим столом на кухні сиділа жінка з чорними кучерями до плечей. Вона перебирала в руці соломинку, яка стирчала зі склянки з лимонадом. Білл зніяковів від її погляду й обернувся назад до матері:

– Мені дуже-дуже-дуже терміново потрібен скотч, я майже закінчив свою ракету. Я не можу без нього прикріпити приладову панель, – швидко проговорював він, неначе від цього залежало чиєсь життя.

 – Сонечко, подивись у шухлядці, під раковиною, – вона різко перевела погляд на гостю й промовляла, хизуючись. – Він в нас такий мастак на всі руки, напевно, буде інженером, коли виросте.

Але Білл вже не слухав. Він активно відкривав шухлядки та копирсався в них, неначе собака, що відшукував кістку у дворі. Тим часом мати Білла та Долорес Мактавіш вже обговорювали останні плітки:

– Ти чула, що скоро річниця у Рівсів? Я готова поставити свою дуп… – Долорес Мактавіш затнулась, кинула швидкий погляд на Білла та елегантно побила себе по губах, – …свою честь на те, що її чоловік знову забуде про цю подію. 

– Не п’ятий же рік поспіль, – зітхаючи, додала мати Білла.

Тим часом Білл все далі запускав руки в глибоку шухлядку й нарешті намацав у далекому кінці той заповітний рулон ізоляційної стрічки. Витягнувши та притуливши його до грудей, він помчав геть з кухні, плутаючись у дорослих під ногами. Біля сходів він знов зупинився, вхопився однією рукою за поручень та почав навшпиньках обходити перші три сходинки з краю стіни. Далі вже не боячись, він стрімко помчав нагору, високо підіймаючи ноги. 

Забігши до своєї кімнати, він одразу ж заліз у саморобну картонну споруду, яка віддалено нагадувала ракету: дві коробки стояли одна на одній, маючи лише бічні стінки, скріплені вони були між собою стрічкою, угорі завершував цю конструкцію не до кінця рівний картонний конус. Білл рачки заліз всередину через імпровізовані дверцята. Всередині він всівся на підлогу й почав розглядати ракету зсередини, шукаючи, чи не з’явилися дефекти через його дії. Тиждень тому він мав необережність вилізти та повалити всю конструкцію; через це довелося декілька днів переробляти стінки з ілюмінаторами. Цього разу все було ціле. Він обережно затяг всередину рештки матеріалів: олівці, фломастери – та почав на око вигинати й відрізати шматки від того, що колись було коробкою. Робота всередині кипіла. Ззовні на столі стояла стара лампа, світло якої Білл направив через ілюмінатор всередину. Зрештою, через деякий час, вже була готова базова конструкція. Взявши до рук ножиці, він зробив три паралельні прямокутні отвори та вставив всередину них почищені від кори гілки дерева. Наконечниками для саморобних важелів слугували приклеєні та пофарбовані в сірий колір м’ячі для гольфу. Він виміняв їх на три шоколадні батончики й 10 центів у Шеймуса Дарсі з другого класу. Його батько що два місяці їхав у відрядження й привозив Шеймусу такі м’ячики для гри. Тепер залишалося намалювати різні покажчики. Білл не знав, які саме лічильники мають бути всередині ракети, тому малював такі самі, як покажчики у машині батька: покажчик швидкості, кисню, висоти й «Біллості» – останнє то був його особистий параметр – неначе життя героя з відеогри. На цьому покажчику стрілка зашкалювала на позначці «Максимум». 

Закріпивши панель перед собою ізоляційною стрічкою, він насолоджувався власною роботою. Він майже був готовий до старту. Спочатку треба було зібрати все необхідне для польоту: пластмасовий водяний пістолет, яблуко й залишки ранкового сандвіча з джемом (куди ж без провізії?). Наостанок залишалося найголовніше – захисний шолом. На уроках з природознавства вони вивчали, що у космосі немає кисню, тож астронавти одягають на голову шолом зі спеціальними трубками. На минулий Гелловін Білл якраз-таки був астронавтом. Вони з мамою не один вечір разом клеїли й фарбували шолом майбутньої зірки НАСА. Він беріг його у себе в шафі, ніби це була реліквія, щоб Колін не знайшов і не поламав його, як зробив це колись із червоним іграшковим Фордом.

Ось і настав момент істини. Білл готувався підкорювати нескінчені й темні простори космосу.