Степанівна

У дитинстві я був неслухняним. Пригадую такий випадок. Це було на Західній Україні. Мене, тоді шестирічного, запитали, де прабаба. Ми сиділи з нею в хаті — навіть на одному дивані. Що тут такого, поцікавитеся ви. Невинне запитання, яке не потребує розумового напруження. Я теж так думаю, але річ у тім, що машини часу не існує, тож я нічого не можу змінити. Та й не хочу. Отже, мене запитали: де прабаба? Краще б я втік або заплакав. Дали б мені тоді спокій і відпустили під чотири вітри, але ж ні. Я, нещасний, показав у її бік пальцем. Це було негарно. Переглядаючи той відеозапис, я завжди  червонію та соваюся на місці. Яким нечемою я був. Особливо доймає момент, коли я киваю головою і, не дивлячись на неї, кажу: «Оно». Навіть зараз мені хочеться провалитися під землю. І це при тому, що баба доглядала мене від народження. Гляділа, берегла, чекала.

Той злочин, бо інакше це не назвеш, — досі частина нашої реліквії: запису на сімейній відеокасеті «Ми — Танцюри». І саме з моменту з бабою, як на зло, він починається. Та касета прекрасна і жахлива водночас. З одного боку, я бачу себе малого з родиною, а з іншого — дивлюся на хлопця, який тицяє пальцем і хоче якнайшвидше злиняти до друзів.

Можливо, я до себе надто прискіпливий. Я був малим. Якби на моє місце посадили когось іншого, ситуація, напевно, повторилася б. Лише цим я себе заспокою, хоча з часу тієї зйомки минуло понад двадцять років. Пригадую, батьки забирали сестру додому, а я мав лишатися з бабою (не прабабою) і дідом на літні канікули. Ми були в селі Белелуя Снятинського району, а Юлю, мою сестру, забирали в селище Холоднянське на Черкащину. На мене чекала цікава справа: взяти максимум від трьох літніх місяців, адже з вересня я мав іти до школи. Певно, це одна з причин мого жахливого ставлення до прабаби Марці — я не хотів проґавити й миті.

***

20 грудня 1995 року ми переїхали з бараку до квартири в селищі Холоднянське. Ми — це тато, мама, я та півторарічна сестра. Барак — не палац. Як каже тато: стайня. І жодних гарних асоціацій. Від його будівництва в 1926 році там нічого не змінилося. Коли я дивлюся на барак, мене охоплює сум.

Тато працював у колгоспі агрономом-агрохіміком. Це було дослідне господарство на двісті працівників. Стояв жовтень 1992-го. Аби швидше діставатися до роботи, бо ми жили в сусідньому селі, татові запропонували місце в бараці. Це була одноповерхова цегляна будівля, накрита шифером. Двері, за якими було п’ять кімнат, трималися на трьох збитих дошках; фарбовані білі стіни приховували багряну цеглу, що тріскалася й обсипалася.

До нас на місці нашої «квартири» проживали дві баби. Вони мали по кімнаті. Після їх смерті ті площі тривалий час стояли порожні, якщо не рахувати мишей і щурів, що безтурботно і з насолодою ласували підлогою. Оскільки нас було троє (сестра тоді ще не народилася), директор колгоспу дозволив вирізати прохід у стіні — і ми стали власниками двох кімнат. В одній була кухня, в іншій — спальня з ліжками для мене й батьків. Я не можу повною мірою передати скрутність нашого становища. Пригадую лише окремі моменти, що збереглися в моїй пам’яті, та розповіді батьків.

Отже, ми переїхали. Каналізації не було. Відро з нечистотами, накрите залізною кришкою, стояло в кухні. Куди те добро виносили, я не пригадую. З іншого боку, це була спільна проблема бараку. Просто хтось вирішив, що каналізація мешканцям цього будинку не потрібна. Натомість був газ.

Опалювали ми квартиру самостійно. В кухні стояла пічка, з якої труби, наповнені водою, тяглися в сусідню кімнату. Батьки кажуть, що було тепло. Про душ ми могли тільки мріяти, тож помитися ходили в гості до тітки, яка жила з родиною неподалік. Часто я купався у ванні разом з татом, а потім була мамина черга. У гості до тітки ми ходили часто. Телевізора у нас теж не було, а в неї був, тому ті вечори ми проводили разом — дивилися фільми та концерти.

Мама згадувала таку історію. Це трапилося буквально на другий-третій день після того, як ми заїхали в нове житло. Батьки зробили косметичний ремонт, пофарбували стіни, які нарешті стали білосніжними. Того вечора мама витоплювала обрізки на смалець. Бувало, замість грошей працівникам колгоспу видавали м’ясо — часом свинину, часом яловичину. Мама зібрала натоплений жир, розлила його в банки й вимкнула газ. На пательні залишилися сухі згустки. Ми взяли рушники й вирушили до тітки з дядьком, де після купання ще планували дивитися фільм. Двері зачинилися, і ми вийшли на двір. Тато щось пригадав і побіг назад до квартири. За мить він повернувся, тримаючи в роті цигарку.

— Забув прикурити, — сказав і вхопив мене за руку.

Ми помилися, глянули кіно й пішли додому. Підходячи до дверей, відчули нестерпний сморід горілого. Відчинили двері. Тато намацав вимикач — і ми отетеріли. Правду кажучи, було від чого. Темно було, як у погребі. Від диму на очі набігли сльози. Охоплена чорною масою, тьмяно жевріла самотня лампа. Тато кинувся відчиняти вікна, а мене мама віднесла до тітки. Як виявилося, тато підкурив і забув вимкнути газ. Засохле сало продовжувало нудитися на вогні. Нам пощастило, що не згоріла квартира. Мама плакала. Ще недавно білосніжні стіни були вкриті живописними чорними мазками. Сморід горілого висів у квартирі ще кілька днів, але з часом зник. Стіни ми знову побілили, але відтепер стали більш обережні з газом.

Тероризували нас і миші. Їх були тисячі. Вкладаючись спати, я чув, як вони, шкрябаючи лапками, бігали по даху. Доходило до того, що їхні гімна падали згори нам на голови, і татові довелося оббити стелю ДВП. Але вони лізли і з підлоги. Ми ніколи не викидали бляшані консерви з-під сардин та кільки — тато складав їх трикутником і забивав ними дірки. Через це наш плінтус виблискував яскравими зайчиками та сліпив очі.