1. То чого тобі боятися?

Стен Лі був готовий піти.

Це було влітку 1961-го. Події останніх семи років розвивалися так стрімко, що їх вистачило б не на один паскудненький комікс на зразок тих, які вони з колегами штампували щотижня. Проблеми почалися в 1954-му, коли психіатр-фройдист баварського походження Фредрік Вертам оголосив коміксам війну. У книжці з блискучою назвою «Спокушання невинних» Вертам розповів про своє приголомшливе відкриття, здійснене в результаті десятків розмов із неповнолітніми правопорушниками: виявляється, усі вони були запеклими фанатами коміксів! Не бажаючи гайнувати свій час на такі дрібниці, як-от різниця між кореляцією та причинністю, Конгрес США прийняв на розгляд справу Вертама. Заслуховували її того ж місяця, що й справу «Збройні сили США проти Маккарті», її так само транслювали по телебаченню, і викликала вона таку саму хвилю гарячкової параної, характерної для холодної війни. Усе закінчилося тим, що Конгрес склав перелік видавців коміксів, які підлягали штрафним санкціям за публікації творів, що містили зображення надмірного насильства. Не бажаючи йти проти закону, видавці поспіхом створили орган, відповідальний за укладення Кодексу коміксів із суворими вказівками щодо самоцензури. «Добро,— зазначалося в кодексі 1954 року,— мусить щоразу перемагати зло, а злочинців має бути покарано». Кодекс також забороняв публікувати зображення спокушання, не кажучи вже про «сексуальні збочення чи будь-які натяки на них».

Утім, благочестя, у яке нараз ударилися видавці коміксів, не надто допомогло індустрії привабити нових читачів. За багато років по тому Лі згадував, як, проводячи вихідні у Катс­кільських горах, він якось розговорився з одним чоловіком, що працював продавцем у крамниці вогнепальної зброї. Почувши, що Лі — редактор коміксів, чоловік пирхнув: «Ого, та ви, бачу, злочинець. Сором! Ви мали б сидіти в буцегарні за таке злодіяння».[I] І хоча сама ця історія — як і чимало інших найсмачніших Стенових байок — може бути вигадкою, зневага, із якою знач­на кількість американців ставилася до творців коміксів, була цілком справжньою. І так, ніби й цього мало, дуже скоро всією індустрією коміксів, що вже не здатна була випускати такі по­пулярні збірники, як-от «Кримінальні загадки» чи «Гробниця жаху», прокотилася нищівна хвиля скорочень. Одного дня Стена Лі також викликав начальник і повідомив, що виробництво компанії незабаром зменшиться лише до кількох найменувань на місяць, тож йому доведеться звільнити весь штат. «Це було найважче, що мені доводилося робити в житті,— згадував за кілька десятиліть по тому Лі.— Я мав їм це сказати, а це ж були мої друзі. Багато хто з них запрошував мене до себе додому; я знав їхніх дружин, їхніх дітей — і мав їм це сказати. Кажу вам, це було найжахливіше, що мені коли-небудь доводилося робити».ІІ

Стена випхали з просторого кабінету й переселили до крихітної комірчинки у відділі компанії, що займався випуском прибуткового чоловічого журналу. Тепер у свій робочий час він шукав розраду в історіях про примхи двох моделей на ім’я Мілі та Чілі й пригоди дракона в підгузках. Лі працював у компанії Timely Comics, яку на той час уже перейменували на Atlas, із 1939 року, впевнено долаючи щаблі ієрархічної драбини від хлопчика на побігеньках, що доливав чорнил у каламар і носив старшим колегам бутерброди, до головного редактора. Однак тепер йому почало здаватися, що вся його галузь приречена на загибель. «Це ніби корабель, що йде на дно,— зізнався він якось колезі.— А ми на ньому щури. І нам треба вшиватися».ІІІ

Утім, якби Лі вшився, то став би безробітним, а цього він просто не міг собі дозволити. Ще в дитинстві, щодня приходячи зі школи, він бачив, як батько — той працював розкрійником у Ґармент-дистрикті й утратив роботу через Велику депресію — сидів за кухонним столом і тупився порожнім поглядом поперед себе. У Лі була дружина й маленька донька, тож він не міг собі уявити гіршого кошмару, аніж так само, як і його батьки, зав’язнути в нескінченних сварках щодо грошей, тим самим повторюючи найбільшу драму його дитинства. У розпачі він почав вигадувати нові способи заробити собі на прожиток: видати власний збірник фотографій із гумористичними підписами, продати на телебачення сценарій власного авторства… У ­1958-му, коли їм із другом, художником Джо Менілі, вдалося продати одній газеті комікс «Левенята пані Лайон» про пригоди пластунки-­наставниці та банди її малих підопічних-бешкетників, йому здалося, що крізь хмари пробився крихітний промінчик надії,— однак навіть цей комікс був приречений. Одного вечора Менілі напідпитку повертався додому до Нью-Джерсі, загубив окуляри і, вийшовши з вагона на відкритий майданчик дихнути свіжим повітрям, звалився з потяга й розбився на смерть.

Упродовж кількох наступних років Лі й далі героїчно тримався, але перспективи галузі видавалися йому щодень похмурішими. У своєму ставленні до коміксів він ніколи не був фанатиком — у дитинстві читав Дікенса й Твена, а не історії про Супермена й Бетмена — і тепер почав замислюватися, чи не був жанр, якому він присвятив двадцять років авторської та редакторської роботи, лише недовговічною читацькою примхою. Та навіть якщо це й було не так, чи справді хотів він решту життя придумувати історії про створінь з іменами на зразок Ґрут, Друм та Кренґ? Лі, якому на той час уже було майже сорок, хотілося написати щось значуще, хотілося створювати справжні історії людей зі складним внутрішнім світом, що переживали емоції, які просто неможливо було передати через комікси. Розпочинаючи свою кар’єру коміксиста, він узяв собі псевдонім Стен Лі, приберігши справжнє ім’я — Стенлі Мартін Лібер — для того самого знаменитого американського роману, який йому завжди хотілося написати. Можливо, думав він, саме час посерйознішати.

Ця думка знову повернулася до нього, видаючись нагальнішою, аніж будь-коли, одного дня, коли його знову викликав начальник, Мартін Ґудман. Той саме повернувся з гольф-клубу. Він розповів, як щойно грав із керівником компанії DC Comics Джеком Лейбовіцем і дізнався, що DC заробляють чималі гроші на новій серії коміксів із назвою «Ліга справедливості». Ідея була дуже проста: замість розвивати сюжет одного героя, у DC вирішили вкинути всі яйця до одного кошика й об’єднати Супермена, Бетмена, Диво-Жінку, Флеша та інших в одну мега­команду. Лейбовіц розповів Ґудману, що новий комікс розкуповують, наче гарячі пиріжки,— і той стрімголов помчав на роботу й наказав редакторові придумати щось схоже, аби й собі трохи підзаробити.