Розділ 21

Сергій Олександрович пиляв стейк так, ніби м'ясо все ще пручалося. Вчепився, і було видно, що не відпустить, поки не покінчить із ним зовсім. Кинув шматок у рот... зараз буде говорити. Обов'язково з набитим ротом.

— Темо. Темо! Що це за прізвисько? Темо-Темо, ня-ня-ня, — вітчим простягнув пальці до Темо і показав, як підкликає собачку.

Темо стояв, спершись на стільницю, хоча для нього навпроти вітчима теж стояла тарілка. Вдома поїсть. Звідси б хоч вигребти.

— Тобі нема діла, як мене називають, — сказав він. — Ти просто не в настрої.

Він взяв у руки статуетку, що стояла тут же на кухні і невідомо що собою являла. Можливо, жінку, як її бачив той скульптор. Із хвостом. Або чоловіка, якщо повернути хвостом вперед. Може, взяти собі на роботу це чудо, команда Ліни буде у захваті. А ЕМО підкине ідей, що воно таке.

Темо широко усміхнувся, згадавши їх усіx.

— Я візьму, — помахав він жінкою-хвосткою.

Вітчим незадоволено примружився на його усмішку.

— Що за цирк ти сьогодні влаштував? — він голосно засопів і активніше зарухав щелепами — певно, до рота потрапив особливо смачний шматок.

— Ти ж нас викликав. Показати тобі новинку.

— І що ти зробив? Налаштував робота говорити про... що? — він ніколи не говорив похабщину за столом, мабуть, в дитинстві мама по губах била за таке. Він репетував про змазку на нараді керівників відділів, а за столом про таке ні-ні.

— Про змазку, — Темо усміхнувся ще ширше, а вітчим голосно ковтнув і засопів вже на нього. — Він просто зреагував на тригерне слово. Ти сказав про сраку.

Вітчим сьорбнув якогось компоту із склянки.

— Ти рік мені товк, що це перевершить всі наші стартапи. І от ти мене познайомив з цим шедевром. Не переконав, знаєш.

Вітчим прожував і тому замовк. Але явно подобрішав — наївся.

— Я й притягнув тобі алгоритм, про який мріє увесь світ. ЕМО має емпатію, а для правильних нарад можеш взяти будь-якого чат-бота. ЕМО не про це.

Сергій Олександрович брязнув виделкою об порожню тарілку і відкинувся на спинку крісла. Опустив нижче резинку домашніх штанів.

— Ми робимо бізнес. Покажи мені, як монетизувати ту твою емпатію. За добро і приязнь не платять. І забирай у дівки ядро коду.

— Що?! — Темо вирячився на вітчима і мало не випустив статуетку.

— А ти як думав? «Лабіринт» займається чужими проєктами тільки так. Робить їх своїми.

— І як ти збирався це зробити? — Темо нарешті сів на стілець і визвірився на вітчима.

Той помітив його настрій і вже сухо, беззаперечно відповів:

— Денис знайде діру в контракті. В контрактах завжди є дірки. Код перепишете під наш стандарт.

— Це навіть сенсу не має, якщо вже про етику ти говорити не хочеш.

— Не хочу, — кивнув Сергій Олександрович, потягнувшись за зубочисткою. Вставив її в рот і взявся ретельно прочищати зуби. — А сенс у тому, що це справді щось популярне, і воно буде нашим.

— ЕМО не переписується під корпоративні стандарти! Вся його суть в індивідуальному підході. Він працює тільки на людині. Все. Ми можемо написати адаптованість до хазяїна, тільки збільшити його концентрацію на персоні.

Мінотавр дивився на нього з насмішкою.

— Забирай штуку і подивимось, — сказав він.

— Неможливо забрати в неї. Вона інкубатор. Алгоритм в основі зав'язаний на її нейромережі, якщо відрізати — весь ЕМО розсиплеться, — Темо брехав що попало, аби впевнено. — Вона сама його масштабує.

— Ти доведеш.

Темо зітхнув. Терпляче прикрив очі і спробував ще раз:

— Ми зробимо все, що треба, з її керуванням. А тоді, отримавши робочу бету, заберемо все.

Сергій Олександрович замислився. Це вже йому більш-менш підходило. Він кинув брудну зубочистку на стіл, голосно відсунув стілець.

— Ти з нею панькаєшся. Ти вперше нарешті спробував зробити власний внесок у компанію, а тепер панькаєшся.

— Це проєкт, який виведе тебе на геть новий рівень, — чітко вимовив Темо.

— У мене достатній рівень, — вітчим піднявся. — Але на ринку не може бути нічого, що мій рівень перекриє. Отже...

— Отже, я зрозумів, — Темо й собі піднявся. — Можеш не повторювати.

— Отже, — підвищив голос Мінотавр. — Два місяці. До кінця її стажування той ШІ має бути нашим або знищеним.

Темо подумав, як злякався б ЕМО такої перспективи, почувши це.

Він пішов до дверей, відчинив. Тоді повернувся, взяв статуетку, помахав нею ще раз вітчиму і нарешті вийшов.