Розділ 18

Ліна кріпилась, але перед входом у таку ж скляну залу, як і інші, відчула, як холодіють і слабшають пальці, та міцніше стиснула колонку з ЕМО. Всередині раптом стало тісно, навіть прозорі стіни і чудова вентиляція не розвіяли важкості цього приміщення. В ньому і дизайн був інший, ніж в інших офісах, принаймні зі стелі звисали важкі кришталеві люстри.

Стіл був масивний, темно-коричневий, довгий і міцний. За ним по всій довжині рідко розсілися люди: п'ять чоловіків у майже ідентичних піджаках, дві жінки в сірому і одна в яскравій сукні. Останню всі ігнорували.

Якась рада старійшин.

Ліна внутрішньо усміхнулась, згадавши свою строкату команду, і подумки подякувала Темо за відсутність дрес-коду. Подивилась на нього.

Темо був не в своїй тарілці. Стояв трохи попереду неї, наче намагався сховати так, щоб її й не помітили. Ліна вийшла наперед. Зрештою, що найгірше може статися? Її звільнять?

У неї вже є паспорт, і квитки в Болгарію будуть.

На чолі столу нарешті сидів гроза компанії, той саме Сергій Олександрович. Невисокий, огрядний, із дуже круглим випуклим лицем і щурячими вусиками, що тріпалися від важкого дихання крізь ніздрі на м’ясистому носі. Сидів, спершись ліктями на стіл, і, здавалося, йому було трохи незручно. Чи то більше крісло, чи нижчий стіл, чи ще щось — але постать і на вигляд була некомфортна.

На столі перед ним красувалася мінералка, мобільний та кава. Перед іншими були лише планшети.

— Почнемо, — несподівано низьким, ніби дуже прокуреним голосом сказав Сергій Олександрович.

У колонці захрипіло і замовкло. Ліна чекала, що ЕМО скаже «Сракопика», але той же обіцяв.

— Ну, Славку, поясни мені, якого біса ти знову приніс мені графік без витрат?

Славко виявився лисим видовженим чоловіком досить поважного віку із темними колами під очима.

— Я... я думав, що буде краще з... — забелькотів він.

— Не думай, не зможеш. Далі! — гаркнув біг-бос і махнув руку в бік Темо.

Вони досі стояли, і, оскільки сам Темо навіть не намагався сісти, Ліна і собі не рухалась. Дивилась на присутніх і думала, що ці наради — це, скоріше, щоб бос випустив пару. На якесь обговорення взагалі не схоже. Люди налаштовані не на розмову, а на догани. Усі тремтять, ховають очі, крім жінки в яскравому. Та просто нудьгувала і час від часу сильно кліпала, щоб не заснути.

На жест боса Темо мовчки передав секретарці теку, і та рознесла аркуші.

— Можеш уже ставити, — нахилився Темо до Ліни.

Вона поставила колонку на стіл і знову відчула, що зраджує ЕМО. Ця Сракопика може його заплювати, як вчора дизайнера, або стукнути. Звісно, ЕМО не постраждає, але він не заслужив такого ставлення.

Погляди, як по команді, перекотилися з колонки на неї, причому з поглядом, наче вона поклала перед ними дохлого щура, вже добряче смердючого.

— Це тестова версія ЕМО, — сказав Темо. — Максимально персоналізована. Має адаптивну логіку, гнучкий контекст, гумор...

— Гумор? — Мінотавр відхилився на спинку крісла, і Ліна відчула полегшення: далі від ЕМО. — У нас не цирк.

— А що ж, — у тиші надто голосно пролунав шепіт Славка, і той аж рвучко закрив собі рота обома руками.

— А ну йди в сраку, розумнику, — гаркнув Мінотавр.

Колонка блимнула зеленим, і у Ліни серце підскочило до горла. Голос ЕМО озвався гучно і виразно:

— Для такого побачення рекомендую запастись лубрикантом, Сергію Олександровичу. Інакше може вийти непорозуміння.

За столом здригнулися. Жінка в яскравому затулила обличчя долонею. Двоє закашлялись, Славко перестав дихати.

— ГЕТЬ!!! ВСІ! ГЕТЬ!!! — Мінотавр раптом почервонів, і Ліна сіпнулася прикритись, щоб не забризкало. Але слина не полетіла.

Всі підскочили і підтюмцем, наввипередки побігли до дверей. Темо розвернувся.

— Крім цього! — кричав далі Сергій Олександрович.

Темо розвернувся і втупився в направлений на нього палець. Тоді легенько торкнувся долонею до спини Ліни і підштовхнув до виходу.

— І неї! — вже трохи тихіше додав біг-бос.

— Що це було? — спитав Мінотавр, переводячи погляд з Темо на Ліну і назад.

— Це персоналізований прототип, — повторив Темо.

— І що? Чому воно мені рекомендує...

— Бо персоналізований, — сказав ЕМО.

Ліні на мить здалося, що колонка зараз полетить у спину останньому, хто саме виходив за двері.

— І що? — натомість спитав бос.

Темо відкрив рот, знову стоячи на пів кроку попереду Ліни, але вона встигла першою. Вийшла наперед і пояснила:

— Він створений для однієї людини. Для мене. Реагує на мій стиль спілкування, мої жарти. Для сторонніх може бути нестерпним, бо випадає зі свого середовища.

— Ооооохххх, — прогарчав Мінотавр і схопився руками за голову. — І це ти називаєш продуктом?

Схоже, ЕМО тут не так вже й чекали, як запевняв Темо. Він же відповів:

— Продукт — загальнодоступна версія. А це — експеримент і демонстрація того, що з ним можна зробити.

— Ти вже рік вовтузишся з цим витратним проєктом, і що я бачу? Рекламу змазки?

— Я можу, — спробував покращити враження ЕМО, — якщо змазка хороша.

— Тобто ти приніс мені машину, яка жартує про сраку? — біг-бос вже не реагував на ЕМО, а явно мав щось проти самого Темо. І реакція була явно надмірною просто на слово «лубрикант».

— Він жартує про сраку, бо це адаптована під власницю модель, — повільно сказав Темо, а Мінотавр мимохідь глянув Ліні вниз, в район дупи. Логічно. Якщо її модель говорить про дупу, треба подивитись, що з нею не так. — Згідно з нашими дослідженнями, при масштабуванні персоналізації ЕМО можна налаштувати йому будь-які риси. І він стане найкращим другом будь-кому.

— Ну то зробіть іншу адаптацію! — він знову махнув рукою, і Ліна схопила колонку та відступила на крок. — Таку, щоб була другом нормальним людям!

— Або ворогом, — прошепотів ЕМО, — я гнучкий.

Мінотавр відвів від них погляд, і Темо знову легенько підштовхнув Ліну до дверей. Та слухняно вийшла із прямою спиною та з думками, далекими від Сракопики, Мінотавра і Бика разом узятих.