Розділ 17

Гармошка дверей її м'якого бункера зсунулася вбік. Ліна була, як їй здавалося, у повній готовності й інструктувала ЕМО. Зайшов Темо, без звичної усмішки. Нестерпно було її бачити, але ще нестерпніше — трохи напружене, зосереджене обличчя. Він подивився на неї зі співчуттям — це було вже занадто.

— Ну? — різко спитала вона.

— Не «нукай», — присоромив ЕМО.

— Треба пройти один ритуал, — відповів Темо.

— У що мене посвячують?

— У центр Лабіринту. Ти зустрінешся з Сергієм Олександровичем.

— Так я знаю, — пхикнула вона.

Темо пройшов ближче і оцінив масштаби її спроб закрити штори. Легенько копнув носком робота-пилосмока, або просто Смока, як назвав його ЕМО. Вони чудово порозумілися.

— Вже? — Темо похитав головою вбік дверей. — І звідки їм відомо?

Ліна знизала плечима і перемкнула ЕМО на колонку.

— ЕМО, ти на голосному, — попередила вона. — Не розповідай, хто з ким трахається.

Темо усміхнувся — вона цього й добивалась. Стало легше, і відчула, що й сама розпливається в усмішці — чорт, та він заразний. Але ефект був недовгим, Темо знову посерйозішав.

— Тож, побачишся з біг-босом у всій його красі.

— З Мінотавром тобто, — уточнила Ліна.

— Із Сракапикою! — заявив ЕМО.

— Циц! — гримнув на колонку Темо, і ШІ, мабуть, розгубився. Принаймні не знайшов слів, щоб відгаркнутися на таку зневагу.

— Рекомендую не називати так Сергія Олександровича особливо там, на нараді. Навіщо ти йому сказала про Сракапику?

Здавалося, Темо трохи панікував. Он воно як буває з босиками, які хочуть «дорослу посаду» і йдуть на килим до того, кого навіть тут називають на ім'я та по батькові.

— Це моя особиста версія, — сказала Ліна. — Якщо йому взятися зараз обрізати безпардонність, подорож вглиб Лабіринту доведеться відкласти.

— Не варто. Нас викликають — ми йдемо, — чітко сказав Темо.

— І навіщо ми йдемо? Яка нарада? Я стажерка, ти забув?

— Та не забув він, — на всю кімнату заволав ЕМО. — Йдемо вже.

— Циц, кажу, — беззлобно повторив Темо.

ЕМО буркнув: «Сам циц», але замовк.

— Керівникам відділів треба показати, що вміє саме твій, персоналізований ЕМО. Оскільки це поки що єдина адаптована під конкретну людину версія. На жаль, тебе теж треба показати.

— Чому ж «на жаль»? Боїшся, що я буду поводитись гірше за ЕМО? Краще переживай за нього. Оскільки він мій, він говорить всяке. Мене влаштовує.

— Тому й покажемо його як найкращу адаптацію. Повну.

— Я попередила.

— Я чув.

Темо досі стояв, хоча Ліна вже двічі брала колонку в руки, готова на вихід, і знову ставила на стіл.

— Отже, ми познайомимо керівників відділів і боса з конкретно твоїм ЕМО.

ЕМО пирхнув. Ліна сказала:

— Що ще?

— ЕМО повинен показати, що йому можна інтегрувати гнучкість, особистість, характер...

— Характер у нього є, дякую.

— Ми йдемо чи ні? — спитав ЕМО. — Обіцяю не називати біг-боса Сракапикою.

Ліна суворо наказала:

— І Мінотавром.

Темо полегшено зітхнув і додав:

— І Биком.

ЕМО, смертельно ображений за такі підозри, оголосив:

— Я — сама дипломатія! За дурного мене маєте?

— Що ж, — звернулася до Темо Ліна. Його сумніви досі були помітні, захотілося навіть підтримати. — Ходімо. Перевір ширінку.

— Що?!

— Чи не розстібнута. І ходімо вже. Ти ж там бував, і наче ніхто тебе не зжер.

— Це ти так думаєш, — відповів Темо, але уточнювати не став.

Ліна заразилася його невпевненістю і зупинилась перед виходом зі своєї затишної кімнатки.

— Ти впораєшся, колючко, — раптом голосно підбадьорив ЕМО.

Темо здивовано підняв брови, а тоді широко усміхнувся і підморгнув колонці.