Розділ 6

Ліна прокинулася від того, що розумна лампа сама увімкнулася, бо вирішила, що час вставати.

— ЕМО, вимкни цю муку. Я сплю.

— Рекомендую почати день з йоги.

— Бу.

— Або хоча б не бурчати.

Вона заснула на дивані, і тепер взялася стискати і відпускати кулак, щоб розігнати кров у зомлілій руці. Потроху сон та скрученість прогналися. Шкарпетки валялись на підлозі, а сама вона була загорнута у ковдру, яка б мала накривати диван — вночі, замість піти на нормальне ліжко, натягнула її на себе зі спинки. Ще лежачи, окинула поглядом квартиру.

Безлад нікуди не дівся, але тепер вона не говорила зі старим динаміком. ЕМО більше не жив у старому сервері — він був інтегрований у систему розумного дому. Міг говорити з безлічі непомітних динаміків так, що сторонній би злякався — звук йшов від стін. На кухні була окрема колонка, як і кілька навушників для виходу. Вона не пустила його тільки в санвузол, хоч той і намагався:

— Ліно, у мене нема геніталій. Мене можна у ванну. А я тобі там щось підкажу.

— Ні.

— Якщо ти посковзнешся на милі і впадеш, я не знатиму. І не зможу здійняти тривогу.

— Чекай пів години і здіймай.

Тепер вона мусила стежити, щоб не перетримати цей час. Одного разу ледь встигла зупинити, коли він вже налаштувався набирати усі можливі служби, включно з моргом.

— В морг ти навіщо дзвонив?

— Щоб забрали, якщо що. Потрібен догляд.

Це було логічно, але досить моторошно. Хоча на конференції їй дали за ЕМО нагороду «За людяність у коді». Ну і люди різні бувають, і ЕМО, здається, брав потроху від усіх, хто його зацікавить.

Поки гуділа кавоварка, Ліна тягнула на собі футболку в різні боки. Чим ще зайнятись перед ранковою кавою?

— Ліно, сьогодні середа, — ЕМО дочекався, щоб вона зробила перший ковток і подобрішала. І увімкнув грайливий звук, навіть надто грайливий.

Ліна закотила очі.

— Авжеж, любий, як і минулих пів року, — пробурмотіла і голосно вдихала аромат від чашки. Світ покращав.

— Підеш сьогодні у бар? — спитав ЕМО і блимнув колонкою. Підморгнув, дурник.

— Ні, — відрізала Ліна і поставила чашку на стіл. Ледь торкнулася, але цього маленького руху вистачило, щоб з краю на підлогу звалилася вчорашня коробка з-під суші.

— Я відчуваю, як твій пульс прискорюється, коли говорю про нього. Ти зацікавлена в тому Темо. Буеее.

Він видав звук блювання.

— Навіщо ти це робиш? Як думаєш, що означає «буеее» і цей звук?

— Я показую фізичний потяг.

— І чому він у тебе так звучить?

— Тому що від кохання у животі метелики.

— ЕМО! Поясни детально. Я не розумію, як ти пов'язав блювання і кохання.

— Але ж це очевидно, Ліно! — ЕМО підвів дві світлові плями під верх колонки — очі закочував. — У животі літають метелики, отже, людину нудить. І чим більші метелики, тим сильніше нудить.

— ЕМО, ніякі метелики у животі від кохання не літають, — Ліна роздивлялась порожній холодильник. Треба почати щось готувати самій.

— То у тебе, — буркнув ЕМО, і вона більше не стала його засмучувати.

Та він сам не втримався:

— Коли ти полюбиш, будуть метелики. А зараз я відчуваю твоє пришвидшене серцебиття від однієї згадки про нього.

— ЕМО, я люблю тільки тебе. А серцебиття тому, що його звати майже як тебе.

— За моїми даними, рима не є достатнім обґрунтуванням фізіологічної реакції, — ЕМО перейшов на офіційний тон. До смерті лякався, коли Ліна зізнавалась йому в коханні, і тільки так його можна було хоч трохи вгамувати. — Пульс 82 удари. Це несвідоме бажання зустрічі. У тебе пів року не було... стосунків.

— І ти знаєш, що це не рекорд.

— Я зосереджений на твоєму психічному стані, — сказав ЕМО і зробив людяний голос. — Вчора було вже дві «курви».

— Зараз буде третя.

— Мої дані кажуть, що ти згадуєш Темо в середньому сімнадцять разів на місяць. Сьогодні був вісімнадцятий.

— Це ти його згадав! І так усі сімнадцять разів!

— Вісімнадцять.

Ліна простягнула руку, щоб вимкнути його, а ЕМО запустив на монітор троянди. Ох і хитрун. Передумала і засміялась.

— Не вигадуй, — сказала вона. — До речі, любий, завтра в мене важлива угода. Я тебе продаю. Вітаю з переходом на новий рівень!

Вона сказала це з тріумфом, але в грудях защеміло. ЕМО був її дітищем, другом, співрозмовником, помічником. Її єдиним. ЕМО блимнув червоним і з тривожною ноткою відповів:

— Жодна інша людина не зможе мене так покращувати, як ти, Ліно.

Вона встала, підійшла до столу і легенько постукала пальцем по колонці, ніби заспокоюючи.

— Авжеж, тому я й далі буду твоєю мамкою, — сказала вона. — Мене беруть у супер-пупер-мега компанію з дурною назвою «ЛАБІРИНТ».

— Пхе, наче ШІ придумав назву, — сказав ЕМО. — Геть первісний.

— ШІ не було, коли цю назву придумали. Компанії вже років з тридцять.

— Ти будеш нею керувати?.. — зі схвальним гудком спитав ЕМО.

— Не одразу, любий. Для початку піду туди стажеркою.