Розділ 4

Ліна ступила за поріг і стала як вкопана. Ззаду відчувалося тепло Темо, який мало не наштовхнувся на неї і тепер теж стояв.

— Ліно! Проходь, — скомандував ЕМО у вусі.

Але її наче заціпило. Чому вона взагалі бозна-де, а не в своєму зручному кублі з подушок після виправлення складного багу? Як її занесло?

— Ти мене позориш, — заявив ЕМО, і вона зрештою ступила ще один крок.

— Я думав, розвертаємося назад, — сказав Темо, зняв кеди і торкнувся чогось на стіні.

Десь увімкнулось світло, хоча ламп не було видно. Мінімалістична квартира, як в дизайнерських каталогах або як космічний корабель з серіалу «Орвілл». Просто білі стіни та темні меблі. І маленький кактус на столику. Всього було дуже мало, особливо сміття. Взагалі відсутнє.

Ліна нарешті роздивилась його. Майже чорнявий, волосся неслухняне, падає на лоб, у дуже охайному светрі та м'яких штанах. Вона б уявляла власника такої квартири у костюмі, білій сорочці і навіщось із годинником. Обов'язково таким, щоб на ньому показувало час у всіх часових поясах, витримувало падіння зі скелі та пірнання на кілометр у западину. Це ж дуже важливі характеристики, багаті люди тільки тим і займаються у годиннику. І не можуть подивитись час на телефоні чи принаймні на Еппл Вотч. І він би мав пити не пиво, а тарабанити льодом у склянці з бурштиновим пійлом, смердючим як самогон.

Хазяїн тим часом мовчки терпів її безпардонне розглядання.

— Припини витріщатись, Ліно. За моїми даними, він давно мав здиміти від такої дивної дівчини.

— Що така дивна дівчина робила в барі, який їй явно осоружний? — спитав Темо. — Революція, протест, кинув хлопець?

Ліна скривилась. ЕМО теж, принаймні видав звук блювання — буеее.

— Не хлопець, — поправився Темо. — Забудь, ти цього не чула. То ти вип'єш?

— Ти казав, у тебе є чай.

— Чай? Так, у мене є чай.

Невже їй доведеться пити чай? Терпіти його не могла.

— Невже тобі доведеться пити чай? — спитав ЕМО. — Спілкування потребує тренування. Ти ж поперлась до хлопця, не вміючи говорити з людьми.

— Ти сам сказав, курво! — гаркнула Ліна клятому ШІ.

— Сказав, — швидко кивнув Темо. — Зараз буде чай.

— Я не хочу чаю, — сказала Ліна.

ЕМО театрально зітхнув, а Темо знов широко усміхнувся. Ліна не знала, що дратувало більше.

— То що ж у тебе сталося? Хто роздратував?

— Хіба що ШІ.

— ШІ не розуміє жодного власного слова.

— Ха-ха! — сказав ЕМО.

— Ха-ха, — сказала Ліна. — Мій розуміє.

— Це він тебе смішив у навушник?

— Бачиш? Я тебе смішив, — сказав ЕМО. — Навіть люди помічають.

— Авжеж, — відповіла Ліна обом і закотила очі.

Темо клацнув пультом, і увімкнувся тихий хрипкий рок. Він підійшов до неї, повільно, але надто близько, майже впритул.

— Тож ти не хочеш чаю. Чого ж ти хочеш, Ліно?

Ліна зачаровано дивилась в це обличчя, з цією нестерпною щирою усмішкою, від якої від очей розбігалися промені. На це неможливо вже було дивитись, і вона спробувала прикрити очі, але все одно відчувала, що він тут і йому радісно. Він підійшов ближче, впевнено, але м'яко взяв її за талію.

Так само із заплющеними очима Ліна мимоволі відступила, але спіткнулася об край маленького килимка і ледь не впала. Він підхопив її, втримав, і вона відчула тепло його долонь через тканину.

— Обережно, — тихо і якось глухо сказав він. — Ти ж не хочеш зламати мої меблі головою.

Ліна розплющила очі. Темо вже не усміхався. Він дивився на неї серйозно, наблизивши обличчя, переводив погляд з одного ока на інше.

Ліна глибоко вдихнула, наче схлипнула, і сама потяглася до його губ, підняла руки і занурила у його волосся, заплуталась у безладі. Він міцно притис її і просунув руку під толстовку.

— Зачекай, — легенько відсторонилась Ліна.

Витягла навушник і кинула його на стіл.