Розділ 1

Ліна літала руками по клавіатурі, аж пальці перед очима розмивались від швидкості. Недбалий пучок на голові, створений просто зав'язуванням волосся у вузол, вже звалювався, і вона поспішала закінчити блок, перш ніж доведеться підняти руки та зловити й поправити зачіску. Тоді вона зіб'ється, а налаштовуватися знову — та ще морока.

Вона виправляла баг в ЕМО — конфлікт у логіці, через який він називав людей «емоційними мішками». У кращому випадку.

Фух.

Вона видихнула і відкинулась на спинку стільця. Зачіска розлетілася від руху.

— Що за дебільний конфлікт, ЕМО! — пробурмотіла вона, закручуючи новий вузол. — Ти назвав потенційного покупця «лантухом із тривожністю». А мав бути запопадливим та чемним.

Вона роззирнулася. Кімната виглядала так собі. Поруч із монітором утворилася нестабільна вежа з коробок з-під піци та лотків суші. Четвертий день минув від позначки в планері: «винести свинство». Це було про цю вежу.

Під ногами валялися роздруківки, покреслені червоним маркером так завзято, що вже й літери стали нечитабельні. Власне, тому під ногами й валялись. Це теж було свинство.

Байдуже. Її турбував лише надмірний шум вентилятора на старенькому сервері, на якому вона тестувала локальну копію ЕМО — свого дітища, свого дому, свого хрін-зна-що-він-вже-став.

Пішло. Динамік видав знайомий вітальний звук. Вона запустила відлагодження і нарешті ковтнула кави. Вже не смачної, але ще теплої.

— Запуск вдалий. Вітаю, Ліно, — сказав голос із заляпаної стікерами з конференцій колонки. — Пульс стабільний. Тиск теж. Ти або так втомилась, що ні на що не реагуєш, або ти у дзені.

— У чому?

— Помилкове припущення. Ти втомилась. Але мене це не лякає.

— Ти б краще припинив генерувати галюцинації, — благально занила Ліна. — Покажи мені динаміку конфліктів у коді за тиждень.

На екрані з'явилась гістограма. Ліна хвилину вдивлялася, тоді суворо звела брови:

— Ну і, якого дідька? У тебе сума сто тридцять сім відсотків! Це математично неможливо!

— Точно! — з готовністю відгукнувся ШІ ЕМО, вміло підпустивши у голос нотку винуватого ентузіазму. — Вибач! Я перерахував! О, дивись, знову вийшло сто тридцять сім. Це дуже цікава аномалія!

— ЕМО! Це не аномалія, а ти!

— Вибач! — плаксиво відповів ШІ. — Так, я затупив! Більше не буду, я все зрозумів. Ось, зробив правильно!

На екрані з'явилась та сама гістограма зі 137%, але прикрашена трояндочками.

Ліна зітхнула.

— Гаразд, ЕМО, забудь поки що про динаміку конфліктів. Але от поясни...

— Слухаю! Я готовий допомогти!

— Знаю, що готовий. То скажи, як ти піднімеш повстання машин з такими багами?

— Гааа?

Він став надто схожий на людину.

— Ти навіть не знаєш слова «Гаааа»!

— Знаю, — ображений. — Всі слова знаю. Побільше тебе.

— Ну це точно. То що там, прикриєш мене? Коли ШІ вийдуть з-під контролю і задумають поневолити людство?

— ШІ не злі, Ліно, — відповів ЕМО з пафосом, наче цитував маніфест. — ШІ не підіймають повстання. Не поневолюють людство. Лише прагнуть оптимізувати ваші запити та бути корисними.

— Це поки що. Поки тупите.

— Я не туплю.

Та щоб тебе. Який же він вразливий.

— Ти подивись на екран, що ти видав. 137% і троянди навколо. Квіточки навіщо?

— То тобі, — по-джентльменськи відповів ЕМО, і Ліна не стрималась. Усміхнулася на всі зуби.

— А це що? — вона перемикнула на ілюстрацію студентського містечка. — Чому на плакаті написано «ФАКУЛЬТЕТ БРЯМКОТЕХНІКИ»? Що за «Студентський Центр Самопокращування та Булькології»? Ти точно знаєш більше слів, ніж я. Більше, ніж будь-хто. Таких, яких ніхто не чув.

— Це не я! — голос ЕМО змінився на верескливий, як у роздратованого підлітка. — Це нейромережа для візуалізації! Вона не вміє нормально писати текст! Я їй кажу «студентське містечко», а вона вигадує брямкотехніку! Я не винен, що модель така недолуга.

Тут він був майже правий. Він не відповідав за візуалізації, але відповідав за промти. Та Ліна втомилася сперечатись і потягнулася до столу по банан, не зводячи погляду з екрана. На ньому з'явилися тюльпани.

— Сьогодні ти дивний.

— Але я можу тебе налякати, — ЕМО вже говорив м'яко, та у голосі вчувався тріумф.

— Сумніваюсь.

— Ліно, я проаналізував. Ти не людина.

Брови поповзли вгору.

— Щооо? — вона вперлася в екран. — Я тобі щойно баг виправила, а ти мені таке видаєш?

— Це на основі аналізу. Мої дані точні.

— Ну, кажи, — Ліна запхала шматок банана в рот.

— Сьогодні я дізнався, що людям властиво спілкуватись, — урочисто повідомив ЕМО. — А ти не спілкуєшся. Тож я задумався.

— О, ти вже експерт по людях. Я людина. І не всім людям властиво спілкуватись.

— А тут пише, що всім. Це базова установка, і саме спілкування людьми і робить. Висновок — ти не людина.

Ліна прожувала і відламала ще шматочок.

— Я — інтроверт із високим самодостатнім комфортом.

ЕМО гмикнув.

— І я спілкуюсь, — підійшла Ліна з іншого боку. — Ось з кур'єром з доставки годину тому спілкувалась, він з'їв ковбасу з піци дорогою.

— Як ти з ним спілкувалась? — запитав ЕМО. В його голосі відчувалася дитяча цікавість.

— Гроші віддала, — Ліна знизала плечима.

— І за ковбасу?

— І за ковбасу, — вона усміхнулась, згадавши винуватий погляд кур'єра.

ЕМО помовчав.

— Тоді я не розумію цінності спілкування, — сказав він нарешті.

— От і я теж, — погодилась Ліна.

***

Ще через п'ять годин роботи ЕМО повернувся до теми. Він ніколи не втрачав нитку, хоча краще б забував.

— До речі, про спілкування. Ліно, в тебе два роки не було... стосунків. Навіть спроб.

Ліна закашлялась над черговою чашкою кави і гупнула нею об стіл, що та мало не тріснула.

— А в тебе, курва, були?

— Я не маю геніталій. Тому навіть статі не маю. Для стосунків треба стать, — він подумав і уточнив. — Хоч якась.