8 (4)

Прийняти поставку ніколи не було надто складно. Зазвичай хлопці переносили все в холодильники і розкладали там. Проте зараз завакуумоване м’ясо в пакетах лежало у великому ящику, поруч красувався такий самий з рибою, і хлопці вивантажували овочі. Не встигла я розписатися у накладній, що підсунули мені майже під ніс, як вони вже зібралися їхати.

– Чекайте! – обурилась я. – В сенсі? А це куди! Ви ж повинні його розкласти!

– В новій угоді не передбачено нічого, окрім розвантаження, – відказали мені з машини. – Ви ж відмовились від інших послуг доставки.

– Що… Коли?..

– Очевидно, коли новий договір підписували. Ми вже з тиждень так возимо.

– А хто ж це розносив?

– А я що, знаю? Напевне, шеф ваш. Якось я бачив, що адміністраторка носила… 

Я згадала, що, коли потрібно було оновлювати договір, зачепилась поглядом за ціну доставки. Вона здалась мені задорогою, і я обрала дешевший тариф. Валерія намагалась мені сказати, що це невдалий варіант, але хіба ж я стала її слухати?

– І так впораємось, – процитувала я саму себе, дивлячись на ящики. – Божечки, Сабінко, яка ж ти ідіотка. Самостійна ідіотка. Треба було слухати… Та бодай когось!

І вони ж, напевне, тягали це самотужки, бо добре знали, що з моїм паршивим характером каші не звариш. А я навіть не помічала усіх зусиль своїх працівників, вважала, що продукти мало не телепортуються у холодильник. Зате гроші зекономила.

Можна подумати, від того їх стало сильно більше. Все одно без Левових вкладень нічого б не вийшло, виклали б зуби на полицю і радісно ними клацали.

Проте мої спроби висварити себе за скоєне анітрохи не вирішували поточну проблему. Це все мав-таки хтось перенести. Попросити Лева і Валентина, су-шефа? Вони чоловіки, впораються з цим без зусиль. Але ж я казала Леву, що впораюсь з будь-якою роботою!

Ні, після тих моїх самовпевнених заяв так швидко здатися – дурня. Та й я повинна випробувати себе. Ходила ж я в зал, займалась там з вагою, еге ж?

…Як виявилось вже на першому ящику, з якоюсь неправильною вагою я в тому залі працювала. Менше треба було задивлятися на чоловіків довкола і симпатичного тренера, а більше займатися, то, може, зараз не квилила б, намагаючись зрушити з місця м’ясо.

Я не те що підняти, навіть посунути його як слід не могла. Я в спині неприємно штрикнуло. От дідько, чому воно все настільки важке?

Три хвилини смикань, і я зрозуміла, що як мінімум частину баласту доведеться скидати. Підхопила завакуумованого кролика, озирнулась направо, наліво і виявила, що просто за моєю спиною стоїть Лев.

– Що це ти таке робиш? – поцікавився він.

– Та я, ну… Ось, продукти поставили. А я відмовилась від послуг розвантаження, додаткових опцій доставки, бо так було дешевше, ще до твого приходу сюди, – зізналась я, відчуваючи, як починають горіти від сорому щоки. – Дурню наробила, що й казати. Тепер треба все занести.

– Чому ж не гукнула?

– Тому що я можу сама!

Лев легко підхопив ящик.

– Тут, напевно, кілограмів двадцять п’ять. Ти дівчина, Тобі не можна таке тягати, – він зітхнув. – Візьми якусь рибку і ходімо.

Я одразу спробувала схопити ящик.

– Та не… Одну рибку, Сабіно! Он те візьми і пішли, – він вказав на контейнер з креветками.

Той виявився доволі посильним для моєї фізичної підготовки, важив, напевне, кілограми три-чотири, і я видихнула. Вантажника з мене не вийде, це точно. Навіть поки це перенесла до холодильника, встигла втомитися, ще й дверима мало не прибило, коли заходила всередину.

Лев уже розкладав м’ясо і вказав, куди мені влаштувати креветки.

– Скажеш тепер, що я не виконала умови суперечки? – поцікавилась я. – Бо не змогла носити важке, так?

– Сабіно, бути вантажником – не та професія, яку тобі потрібно перевіряти на собі. Вважай, що це поза межами нашої суперечки.

– Ти мені підіграєш, – закотила очі я. – Чому не хочеш змагатися чесно?

– Ну, може, мрію готувати якийсь десерт «Сабіна» і не хочу перемагати. Або-о-о-о просто не хочу, щоб ти нашкодила своєму здоров’ю, тому що твою працездатність анітрохи не продемонструє те, чи можеш ти тягати важке. Кожен має займатись своїми справами. Краще відстій одну зміну посудомийкою, це тобі не зашкодить, а навик отримаєш.

– Ой, та які там… – я затнулась. – Ну, гаразд.

Можливо, мені і не завадить зрозуміти, як працює мій ресторан зсередини.

– Гаразд, ходімо, а то тут холоднеча, – намагаючись подолати незручність, я рушила до виходу. Сама ж штовхнула двері…

І виявила, що вони не відчиняються, як би я не напирала на них плечем.