8 (3)

Усвідомлення того, що братова дружина не така вже й погана, а моя матір програє конкуренцію кому завгодно, враховуючи її чудове до мене і всіх оточуючих ставлення, боляче вдарило під дих. Неприємно визнавати, що стільки часу витратила на ненависть до нормальної жінки.

Ні, то Ліля, звісно, гарно маскується. Не більше! Я повторила про себе цю думку, мов мантру, кілька разів, але вона чомусь не поспішала затверджуватися у моїй свідомості, радше навпаки.

Чим далі, тим більше я розуміла, якою дурною була і як паршиво себе поводила. Ще й зранку почала з хамства.

Але Ліля теж винна! Вона і не намагалась виправити моє враження про себе, кивала, ніби їй приємно, що її називають хижачкою, яка вчепилась в невинного літнього чоловіка…

Думка затнулась і обірвалась. Мій батько, звісно, був не юний, проте до «невинного» йому, як до неба рачки, і в дитинство він не впадав. Чим би його не зачепила Ліля, мене сердив сам факт того, що вона могла легко ним керувати.

А я ні. І мама моя теж не могла.

На роботу я приїхала сердитіша, ніж, власне, хотіла б, але там швидко потрапила у вир справ і на деякий час навіть забула про злість та усе інше. Все, що мене цікавило в цю мить – не зашитися зовсім. Набирати персонал виявилось куди складніше, ніж я собі думала.

На деякі наші оголошення не відгукувався ніхто. На інші приходило занадто багато кандидатів. Люди, що дзвонили, цікавлячись, чи є у них шанси, не завжди вміли спілкуватись адекватно. У бідолашної Валерії, що спілкувалась з офіціантками, сіпалось око, доки вона пояснювала, що її відмова п’ятдесятирічному чоловікові у роботі в залі – не ейджизм, як він волав, а здоровий глузд.

– Чому вони взагалі вважають, що мають право припхатися в елітний ресторан і вимагати роботу? Невже вони не усвідомлюють, що не підходять? – буркнула я. – Треба прописати вік у оголошенні…

– Не можна, – заперечила Валерія, – законодавчо не можна. Ми не повинні відмовляти людині в роботі тільки тому, що вона «неправильного» на нашу думку віку.

– Але чому! Вони ж не впораються! Ну це дурниця якась.

– Сабіно Гнатівно, це трудовий кодекс.

Я зітхнула.

– В світі можна було б все значно спростити, якби викинути той кодекс, і ми б набрали нормальних людей!

– А сотні, тисячі працівників не змогли б влаштуватись нікуди, бо у роботодавців повно дивакуватих вимог, – заперечила дівчина.

Я не хотіла слухати моралі.

– Приймай останнього і йди відпочивати, – звеліла я Валерії, зиркнувши на годинник. – Піду перевірю, що там на кухні.

У Лева сьогодні встановлювали нове обладнання, а потім він мав пропрацьовувати з су-шефом скорочене меню. Коли я зазирнула до чоловіків, то вони саме щось розписували у великому блокноті, сперечаючись стосовно інгредієнтів.

– Як успіхи? – поцікавилась я у Лева. – Вдалось винайняти сьогодні когось?

– Ага. Відібрав кілька кандидатур, – кивнув чоловік, – але треба ще трохи попрацювати… Валентине, ми не можемо викинути зірку страви заради здешевлення, я ж тобі вже казав, лиши того кальмара в спокої.

– Але його вічно роблять резиновим…

– То навчіться готувати, ну справді!

Між чоловіками летіли такі іскри, що мені захотілось кудись зникнути. Причина ж для зникнення з’явилась уже за кілька секунд, дуже доречно.

– Сабіно Гнатівно, там приїхали хлопці зі свіжою поставкою, – зазирнула на кухню Валерія. – Ви зможете прийняти, чи краще мені?..

– Ти ж уже додому йшла, – трохи роздратовано буркнула я.

– Ну, так, – Валерія знизала плечима, – проте дорогою їх побачила і подумала, що краще вас сповістити.

Я скривилась. От ніби і відповідальна працівниця, але мене чомусь дратувало те, як добре працювала Валерія. І хочеться ж їй присвячувати стільки часу роботі! Я мимоволі шукала якийсь підступ, думала, що вона ось-ось зміниться, почне чинити, як більшість жінок в моєму житті. Від дівчат довкруги не варто чекати нічого доброго, матір мене ще змалечку до цього привчила і…

Свідомість зачепилась за цю думку, і я мало не зашипіла від роздратування. Ну звісно, матір привчила. А як ще вона могла чинити, якщо бачила в кожній жінці запеклу конкурентку, а отже, намагалась позбуватись їх в своєму оточенні з усією можливою рішучістю? То чому я, власне, дивуюся?

– Іди додому, Валеріє, ти й так забагато працюєш, – я сподівалась, що це прозвучало, як в нормальної керівниці, а не як у злого стерва, що намагається прогнати геть відповідальну дівчину, просто тому, що та їй не подобається. – Я сама все прийму.

– Допомога потрібна? – поцікавився Лев, коли Валерія вислизнула за двері.

– Це ж лише прийняти продукти. Я сама з усім впораюсь, – похитала головою я. – Займайся кухнею поки що. Я побігла.