8 (1)

Сабіна

Я трохи переоцінила свої можливості, коли викликалась підвезти Лева додому. Дорогою назад я потрапила у затор тричі і зрештою постукала у братові двері уже об одинадцятій вечора. Відчинив мені Вадим.

– Ти все-таки вирішила поселитись у нас? Проходь, – чоловік поступився дорогою, пропускаючи всередину, і підхопив мою валізу. – Ого. Що ти сюди напхала!

– Там ще повна машина, – втомлено зітхнула я і позіхнула. – Ми з мамою остаточно все. Погризлися. Вчора я ночувала у Лева.

Вадим примружився.

– Це якийсь інакший Лев чи той, про кого я думаю?

– Так. Той, який рятує мій бізнес, коли ти відмовився це зробити, брат твоєї коханої дружини, – буркнула я. – Між іншим, це ти штовхнув мене у його обійми. І саме через тебе я вимушена була проводити з ним ніч!

Спокійна усмішка, що досі сяяла на вустах брата, миттю зникла. Він напружився, мов хижак, що готується нападати, але ще не впевнений, що правильно оцінив загрозу.

– Я правильно тебе зрозумів, – похмуро уточнив Вадим, – Лев щось вимагав від тебе в обмін на його… Допомогу?

– Абсолютно жахливу річ, – кивнула я. – Він хоче, щоб я працювала.

Вадим кліпнув раз, другий.

– А ота ніч…

– Ну я лишилась в нього переночувати. Нічого не було! Між іншим, я розчарована, він до мене навіть не чіпляється. – фиркнула я. – Та припини, розслабся. Вадиме, справді, ти вважаєш, що повинен захищати мою честь, га? Я доросла дівчина.

– Питання не в честі і не в дорослості, – буркнув Вадим. – Якщо у вас з Левом роман, бо ви сподобались одне одному, це одне. А якщо хтось когось до чогось змушує… – він витримав коротку паузу. – Я сподівався, що знаю Лева достатньо добре, аби йому довіряти.

– Ти думав, що він зажене мене на кухню?

– Або бодай змусить побігати офіціанткою.

– От це він і зробив, – я зітхнула і, роззувшись, рушила на кухню. – Я жахливо втомилась. Але, мушу визнати, щось в тому, щоб просто працювати, а не… Ну, мати якісь інші, гхм, обов’язки.

Доки Остер не почав до мене чіплятися, мені і в голову не приходило, що всі ці жартівливі слова про умовно-добровільний зв’язок, «плата» за допомогу – настільки обурливі і огидні. Зараз емоції трішки вляглися, і я була вдячна Левові за те, що він хоче лише працювати разом.

Гидко бути річчю. Чому мама штовхала мене до цього? Чому взагалі вирішила, що це може бути для мене нормальним? Аж мороз по шкірі йде. Вона себе батькові так само продавала? Настільки звикла, що жінка – це ресурс?

Фу!

– Я радий чути, що трудоголізм родини Грозевичів починає викликати у тебе позитивні думки, – Вадим гмикнув. – І що ти послала до біса свою матусю. Я вже підготував гостьову кімнату. Їсти будеш?

– А що є?

– Левові пиріжки і якесь запечене м’ясо.

– Лев і на вас готує?

– Чом би й ні? Я ще той «кулінар», Ліля теж терпіти не може готувати. Тому Лев нас підгодовує. А що, тобі не подобається його їжа?

Вадим ще щось говорив, але я вже схопила пиріжок і впилась в нього зубами. Зазвичай мама змушувала б мене рахувати калорії та дбати про фігуру, але зараз я вирішила, що хай вона йде… До біса зі своїми дурнуватими правилами. Мені плювати, що у дівчини має бути тонка талія і всякі інші дурниці. Від одного пиріжка не потовстішаю.

– Нарешті ти нормально їси, – гмикнув Вадим, всідаючись поруч. – І після шостої. Приємно бачити, що моя сестричка нарешті позбулась отієї дурні про те, що кожний грам їжі зіпсує їй фігуру.

– Бачиш, росту і розвиваюся. В усіх сенсах росту, і в сантиметрах також! А ти став балакучішим, ніж був. Чого так?

– Тут більше нема причини мовчати.

І справді. Я була в будинку востаннє ще за життя батька, і тут стільки всього змінилося… Дихалось на диво вільно. Здавалось, Вадим та Ліля вимели геть усі складнощі, важку, неприємну атмосферу, тиск, який батько міг чинити одним лише поглядом. Будинок, що раніше був мертвим зсередини і нагадував джерело купи проблем та покарань, перетворився на відкритий і щасливий навіть без особливого ремонту та змін. Звідси треба було прибрати лише одну людину.

Раніше я думала, що батько тримав нашу родину, якою б поганою вона не була, але тепер спіймала себе на думці, що Гнат Стрельбицький і був тим самим поганим, через що ми не могли почуватися рідними.

Я дожувала пиріжок і зиркнула на брата. Ми сто років з ним так не сиділи, і я не думала, що це колись станеться.

– Ходімо, – Вадим обійняв мене за плечі, – сестричко, покажу тобі твою кімнату. До речі, якщо Лев у нас ночуватиме, будете сусідами, – брат мені підморгнув.

Ні, ну це підморгування не було натяком. Точно не було. Він не думає, що ми з Левом можемо зійтися! Але я спіймала себе на думці, що взагалі не відмовилась би від такого сусідства.

Або й ближчого сусідства.