7 (4)

– Ти зараз схожа на кішку, – пожартував я, обіймаючи однією рукою Сабіну за талію. – Ластишся, але, щойно тобі щось не сподобається, випустиш кігтики, і я залишусь без очей.

– Я щиро вибачаюсь! – фиркнула вона і струснула світлим волоссям. – З чого б то я зараз до тебе підлизувалась?

– Цього я не казав! Не вигадуй те, чого нема. І взагалі, хіба погано бути кішкою? Я, наприклад, котів люблю…

– Ти і сам Лев, – закотила очі Сабіна. – Навіть гриву маєш, – вона простягнула руку і скуйовдила мені волосся. – Шкода, хвоста з китичкою нема.

– Дякую, я поки не готовий до таких генетичних видозмін, – не втримався я від жарту. – А що, ти полюбляєш чоловіків з хвостами?

– Ага, рогами і червоною шкірою, прямо-таки чортеня якесь замість нещасного Лева, – Сабіна захихотіла і, дражнячись, притиснулась до мене міцніше, – але якщо ти пофарбуєшся, – провела долонями по моїй шкірі, – і відростиш ріжки, – накрутила волосся у потрібних місцях, – буде саме те, що треба.

– Втілення твоїх найпотаємніших фантазій? – пожартував я, і дівчина рішуче кивнула, а тоді зашарілась, зрозумівши, як це могло прозвучати.

– Та ну тебе!

Вона хотіла викрутитись з моїх рук, але я, діючи інстинктивно, навпаки, притиснув дівчину до себе ближче. Її щоки спалахнули вогнем, але Сабіна більше не намагалась втекти. Навпаки, вона дивилась на мене, кусала губи і, здається, навіть дихання затримувала, закликаючи себе до стриманості, проте цілком марно. Зрештою тонкі пальці ковзнули по моїх плечах, натискаючи трохи сильніше, ніж було б варто, і потягнулися аж до шиї. Сабіна торкнулась мого волосся, сама стала навпочіпки і застигла в кількох міліметрах від поцілунку.

Бажання скоротити відстань до нуля і впитися в її п’янкі вуста, зрозуміти нарешті, чи це мана, чи мене справді тягне до дівчини, було сильнішим, аніж я міг бодай припустити. Згадалось, як Ліля жартувала, щоб мої спроби витягнути ресторан не скінчилися стосунками. Я відмахувався, бо давно уже навіть не шукав собі дівчину. Тим паче на роботі!

Але межа виявилась тоншою, ніж я міг припустити, і переступити її було б так солодко…

Сабіна одумалась першою. Вона вислизнула з кільця моїх рук, а тоді чи то вдячно, чи то ображено відзначила:

– Ти не намагався мене втримати.

– Проти волі не тримаю.

– А якщо це такі ігри? Якщо я хочу, щоб втримав?

– Тоді ти не з тим граєш. Тобі доведеться це озвучити, – хитнув головою я, – щоб я міг пристати на твою рольову гру.

Вона гордо задерла підборіддя.

– Що, тільки пряма добровільна згода?

– І ніяк інакше, – я підморгнув їй. – І бажано після того, як ми розберемось з нашими проблемами, і ти вже не будеш винна мені грошей.

– Зазвичай чоловіки шукають геть іншого, – спробувала вколоти Сабіна, але це прозвучало з її вуст радше як комплімент. Я добре пам’ятав випадок з Остером і подумав, що вона точно не хотіла б повторення такої ситуації.

– Це лише означає, що їм треба змінюватись, а не мені, – не відступав я, і Сабіна, на мій подив, рішуче кивнула.

– Напевне, – вона зробила крок назад, а тоді ще один, ніби намагалась, збільшуючи відстань, зменшити ніяковість, – мені вже пора їхати. Я, знаєш, подумала, що краще поживу трішки у брата. Як мінімум доки у тебе не включать воду.

– Добре.

Краще нам зараз не бути так близько, ще й на одній території. Не знаю, чи всерйоз Сабіна надумала зваблювати мене, чи це у неї виходить мимоволі, але не здатися – важче, ніж я міг би подумати. Тому я волів тримати себе в руках і не накоїти дурниць. Надто вона вже чарівлива, а я все-таки живий чоловік. Треба на роботі зосередитись, а не на…

Всякому.

– Але тобі ж нема на чому їхати, – додала Сабіна, – я можу тебе підкинути. Додому. Це буде не такий великий гак, а потім я вирушу до Вадима.

– Ти говориш з корінним киянином, і я в курсі, що це таки добрячий гак. Будинок Лілі і Вадима буквально в протилежному напрямку.

– Можливо, я просто хочу тебе підкинути! Але, якщо тобі так не подобається моя компанія, то можна сказати прямо, і я просто відчеплюсь!

Від її безпосередності я, не втримавшись, розсміявся.

– Насправді мені подобається твоя компанія, – відказав я щиро дівчині. – Тому я буду вдячний, якщо ти мене підвезеш. Головне, щоб ти не надто втомилась.

– Здається, ти планував виснажувати мене роботою.

– Возити мене – це не робота, а акт доброї волі, і я можу відповісти турботою.

Сабіна фиркнула, але не сперечалась. Ми вийшли з роботи разом, і я щиро радів тому, що нам вдалось знову заключити перемир’я.

Погано тільки, що присутність дівчини, здається, дурманить мені мізки.